Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Розділ 17

Лія

Після нетривалого обговорення, вирішили обрати водний маршрут, щоб дістатися до Берна, а звідти — в Рим. Завжди хотіла побувати в Італії, хоча, де я тільки не хотіла побувати. Але Рим був чимось особливим. Таким романтичним і старовинним. Один Колізей чого вартий, і думка про те, що зовсім скоро я вдосталь насолоджуватимусь усіма принадами цього величного міста, як ніколи гріла душу.

Хельга організувала нам катер. Томас, на мій превеликий жаль, відмовився їхати з нами. Послався на те, що з нами, звісно, весело, але небезпечно для життя. Я його прекрасно розумію, але не можу просто залишити Ярика. Так, можливо, я просто баласт і заважаю йому, але просто сидіти вдома й чекати я не в змозі. До того ж, цілком імовірно, що Рим — кінцева станція в пошуках скарбу, тому ще зовсім трохи — і все повернеться на свої місця.

Спорожнивши свої рюкзаки від непотрібного спорядження, ми без зволікань вирушили фйордом до самого Ставангера, щоб уже за пів дня опинитися в Берні. Приватний літак вже чекав нас на злітній смузі, і, завантажившись на борт, ми вирушили далі — на пошуки нових пригод.

🔸 Дорогі друзі, вітаю вас!
Ось і завершилась наша дивовижна подорож по неймовірній і трохи фентезійній Норвегії. Попереду — Італія. Сподіваюся, ви й надалі шукатимете скарб разом зі мною та моїми героями. Дякую, що читаєте.
З повагою, А.Х.

Наші бажання не завжди збігаються з можливостями. У моєму випадку можна було ставити жирний мінус на Римі. Хоча заміна йому виявилася цілком пристойною. Як виявилось, ми летимо у Венецію. Вона, звісно ж, була у моєму wish-list’і мандрівника, тож я зовсім не страждала через відсутність “римських канікул”.

Венеція зустріла нас чудовою погодою: спекотне сонце, лагідне море. В аеропорту Марко-Поло, просто біля довгого дерев’яного містка, на нас чекав лімузин. Водний лімузин. Хто б сумнівався — живемо на широку ногу. Марнотрати. Можна було й на звичайному річковому трамвайчику дістатись.

Спустившись у катер, я трохи обімліла. Звісно, я бачила розкішні яхти й усе таке, але тільки по телевізору. Так, ми — дівчата з провінційного містечка — дуже вразливі. Розкішна лакована відполірована дерев’яна обшивка салону виблискувала на сонечку. Бежеві шкіряні дивани приємно поскрипували, коли ми вмощувались на свої, й без того затерплі за час перельоту, п’яті точки. Дзеркальний дах відкривав чудовий краєвид на блакитне безхмарне небо. Піднявшись на борт цього розкішного човна, наша компанія, яка тепер складалась з не надто корисної мене і двох красенів-чоловіків, вирушила вузеньким каналом до головної артерії Венеції — Гранд-каналу.

З першого погляду я закохалась у це чудове місто. Я не могла припинити милуватись ним ані на мить. Я стояла поруч із капітаном катера, вдихала свіжий морський бриз і оглядала пам’ятки, що траплялись на кожному кроці.

Ми пливли вузеньким каналом, але й він мав свою чарівність. Будинки обабіч були по пояс у воді. Вікна нижніх поверхів — замуровані. Замість паркувальних місць для авто — то тут, то там маленькі пристані зі східцями для зручності. Фарба на будинках лущилась, оголюючи цегляну кладку. Чорна пліснява вкривала потріскані фундаменти. Але водночас: милі балкончики за метр над водою, густо обвиті зеленим плющем, кам’яні арки невеличких містків, що з’єднували береги каналу. Дивовижна архітектура, така самобутня й неповторна. Арки, фронтони, колони — все в античному стилі — надавало Венеції неперевершеної нотки таємничості й давнини.

І ось — Гранд-канал. Головна магістраль Венеції. У мене перехопило подих — настільки тут було прекрасно. Канал і справді широкий. Ним у різні боки снували водні таксі, морські трамвайчики — вапоретто. Але попри, здавалось би, хаос, усі дотримувались правил руху. Біля берегів каналу пришвартовано безліч човнів та іншого водного транспорту. Окремо варто згадати те, без чого неможливо уявити спогади про Венецію — гондоли. Це довгі вузенькі човни. Переважно вміщують двох пасажирів і гондольєра. Той — у біло-червоній тільняшці — відмінна риса гондольєра.

Та досить про красу — ми нарешті пришвартувались і попрямували до наших венеційських апартаментів. Після тривалого перельоту втома накривала хвилею. Я з задоволенням прийму душ і висплюсь у комфорті.

Зупинилися ми в апартаментах Кастелло 30122, не дуже переймались — знайшли їх на звичайному сайті бронювання. Вхід з боку площі, невеличка затишна квартирка з великими дерев’яними вікнами, що виходять на маленький канал. Кухня, дві спальні, дві ванні кімнати, а головне — пральна машинка, яка зараз була як ніколи доречна. Загалом, усе, що потрібно, щоб змучений мандрівник нарешті міг відпочити й помитись.

— О, так! — Марк розвалився на дивані, навіть не спромігшись зняти взуття.

— Любий, зніміть ваше взуття, будьте ласкаві!

Жах, кошмар. Терпіти не можу такого роду антисанітарію. Завжди дивувалась у фільмах, коли головний герой у взутті лягає на ліжко. Для мене, людини, привченої знімати взуття при вході, це було просто огидно.

На моє зауваження Марк відреагував терпимо і таки пішов до дверей, щоб зняти свої добряче поношені кеди вже далекого від білого кольору.

— Відпочиваємо — й у дорогу.

Ярик був налаштований якнайшвидше розібратись із пошуками нашого загадкового скарбу, і я з ним цілком погоджувалась.

Спальня — проста до неможливого: півтораспальне ліжко, дві тумбочки з боків і невеликий туалетний столик із дзеркалом. Обстановка проста, але більше й не треба. Усмішку викликало залізне ліжко. Згадалась сітчата постіль у бабусі в селі. Яке ж то було щастя: набігавшись до знемоги, повечеряти запашним борщем з пампушками та часником, помитись і завалитись на застелене свіжою білизною ліжко. Під такі солодкі спогади я й заснула.

— Досить! Чуєш!

Грозний шепіт повернув мене до тями. У сусідній кімнаті точилась якась баталія, але я не поспішала втручатись. Подивимось, чим закінчиться.