Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

— Скільки можна тягати її за собою?! Уже давно могли б повернутись додому. Ну гаразд раніше, а тепер тобі не здається, що це вже занадто?

— Заспокойся, все під контролем.

— Ти хоч розумієш, що поставлено на карту?! — голос Марка зірвався на крик.

— Не тобі вчити мене відповідальності, — Ярик виходив із себе, але оскільки мова йшла про мене, я вирішила не втручатись. Моє втручання недоречне.

— О, так... Містер Досконалість, як же я забув? Тобі не здається, що ти перестаєш думати головою, коли вона поруч? І на що ти сподіваєшся? На «довго і щасливо»? Наївний дурень! Так не буде! Чуєш!? Не в нашій родині!

— Припини істерику, Марку. Набридли твої крики.

Ярик підійшов до вікна, його кроки стихли.

— Ха! — злість звучала в його глузливому вигуку. — Чому ж ти досі тримаєш свою кохану в невіданні? — Марк замовк лише на мить, аби з новою силою вдарити по почуттях Ярика. — Боїшся? — вже тихіше.

— Не мели дурниць, — він явно зачепив його.

— Ні, брате, я тебе надто добре знаю. Але вперше якась сучка так зносить тобі дах.

Глухий удар об стіну змусив мене схопитись із ліжка. Я вискочила з кімнати: Ярик втис Марка в стіну і тримав його за комір у повітрі. Його погляд палав червоним, здавалося, ще трохи — і він просто його задушить.

— Ви що, з глузду з’їхали?!

— Та так, — Марк відштовхнув руку друга і вийшов, гримнувши дверима.

— Що на нього найшло?

— Нічого особливого, це наші з ним розбіжності, — він був злий, його лють вивітрювалась, залишаючи по собі гіркий осад. Він вийшов на балкон.

Трохи згодом, охолонувши й заспокоївшись, Ярик повернувся до квартири.
— Ну що, моя любове, чим займемось у найромантичнішому місці на світі? — він притягнув мене до себе в обійми — такі міцні й бажані. Як же мені подобається це солодке почуття закоханості, коли ти ніби летаєш у хмарах і тобі абсолютно байдуже на все, що відбувається навколо у цьому буремному, і в цей же час нудному та одноманітному світі. Гарячий поцілунок накрив мої губи, змусивши ноги підкошуватися, а тіло — танути, мов шоколад під палючим сонцем.

Десь дуже-дуже глибоко, можливо, навіть надто глибоко, в моєму затуманеному мозку пискнула совість: “Це для нього дуже важливо!”. Ну блін… ну всього лише пару годинок для нас двох…

Я відсторонилася й зустріла погляд, повний бажання й нерозуміння.
— Давай все ж таки спершу займемось тим, заради чого ми сюди приїхали, — я не впізнала власного голосу — він став хрипкуватим.
— Звісно, але трохи згодом, — сильні руки підняли мене за талію й поклали на диван.
— Стій! — я відповзла на безпечну відстань.
— Не думаю, що зараз це можливо, — Ярик посунувся ближче, відрізаючи мені шлях до відступу.
— Я серйозно! — я намагалася якнайупевненіше вимовити цю фразу.
— Ну добре, — всівшись поруч, мій розгарячілий лев втупився поглядом у стіну.
— Знаєш, як кажуть: зробив діло — гуляй сміло. Ще буде купа часу тільки для нас двох. Я ж знаю, як для тебе це важливо…

Ярик поглянув на мене.
— Ти моє скарбонько, — на мить брутальний, сильний чоловік перетворився на люблячого кошеня. Він потерся носом об мій ніс, заплющивши при цьому очі.
— Дякую, — прошепотів він мені на вухо.

Зібралися ми швидко. Катер, який мав доставити нас на Маццорбо, вже чекав біля причалу. Маццорбо — острів-ресторан, куди нам потрібно було потрапити за будь-яку ціну.

І ось — відкрите море. Як не дивно, але тут була подоба дороги. Звісно, свого роду: серед моря, на певній відстані один від одного, стояли бетонні стовпи — саме вони формували морську дорогу, яка дозволяла без пригод пересуватись між островами.

Ми висадилися на острові, що однозначно відрізнявся від “шаленої” Венеції. Кидалася в очі відсутність великої кількості туристів, що робило його просто чудовим.

У таку прекрасну погоду ми зайняли столик на вулиці. За спиною спліталися виноградники, а вдалині одиноко стояла невисока кам’яна вежа.

Ярик покликав офіціанта й щось тихо йому сказав. У бідолахи навіть очі трохи округлилися, але треба віддати йому належне — хлопець усе стійко вислухав і, вклонившись, пішов виконувати замовлення.
— Боже, що ти йому сказав? Він аж побілів, бідолашний.
— Секрет, — усміхнувся Ярик.

За якийсь час нам принесли морепродукти й пляшку вина. Дивно: етикетка на пляшці була взагалі без написів. Просто золотиста наліпка.
— Це вино власного виробництва, — Ярик забрав пляшку в і так ошелешеного офіціанта й налив мені в келих бурштиновий напій. — Особливий венеційський сорт винограду.

Боюсь уявити скільки вона коштує. Я аж мало не вдавилася, хоча, щиро кажучи, якщо ще трохи помандрую з цим марнотратником — таке транжирство стане для мене цілком звичним.

Ну що ж, спробую, яке воно. Я зробила невеликий ковток. Вино справді було дуже насичене й смачне. У міру терпке й солодке, але не нудотне.
— Принесіть, будь ласка, моє друге замовлення.

Офіціант миттю зник, але повернувся не скоро. Минув деякий час, ми вже з’їли всю їжу й по десерту, коли до нас на стіл поставили пляшку дуже старого вина. Вона була вкрита добрячим шаром пилу — таким, що його можна стерти лише, добре замочивши пляшку у воді. Етикетка взагалі була відсутня. Лише сургуч, залишений невблаганним часом, давав змогу хоч якось визначити, що знаходиться всередині.

— Дякуємо, далі ми самі.
Хлопчина залишив на столі штопор і зник. Ярик не поспішав відкривати пляшку. Здавалося, йому потрібно було трохи часу, аби наважитись на цей крок.

Ми все ще розмовляли про різне, але я постійно поглядала на винуватицю торжества, і мене розривала дика цікавість. Ну що ж там таке? А може, це просто пляшка елітного старого вина, яку ми заберемо з собою як сувенір із Венеції?

— Це остання підказка, — Ярик дбайливо взяв пляшку в руки, — принаймні, я на це сподіваюся…

Корок вийшов легко й без звуку. Усередині було порожньо — ну, принаймні, рідини там точно не було. Ярик перевернув пляшку, й її вміст випав на бежеву накрохмалену скатертину.