Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Я помітила, як він поглянув на екран і ледь чутно зітхнув.  
— Мені треба йти, — сказав він, встаючи.  
Мені хотілося спитати, хто дзвонив, але це не моя справа.  
Він швидко пішов у кімнату, одягнув штани та сорочку, застібаючи гудзики на ходу. Його рухи були впевненими, чіткими, як завжди.  
Я теж встала, відчуваючи себе не зовсім у своїй тарілці.  
Вчора він мене лікував, вночі спав тут, вранці приготував сніданок… Це було так дивно і незвично.  
Я провела його до дверей, не знаючи, що сказати.  
Він вже потягнувся до ручки, але раптом затримався. Його пальці торкнулися мого волосся. 
Я застигла.  
Арсен повільно провів рукою по моїй щоці, а потім узяв пасмо волосся біля потилиці й легенько відтягнув назад.  
Моє дихання збилося.  
Я не могла навіть поворухнутися.  Це було так несподівано, але водночас… Хвиля жару пройшлася по моєму тілу.  Я відчула бажання.  Хотілося, щоб він узяв мене прямо тут, зараз, не даючи можливості подумати чи опиратися.  
Він це помітив.  
Я бачила це просто в його погляді, який потемнів, а куточки губ піднялися у знайомій хижій усмішці. Але він нічого не сказав. Просто відпустив моє волосся, торкнувшись ним кінчиків моїх пальців.  
— Я ще прийду, — його голос прозвучав низько, майже гарчанням.  
Я навіть не встигла відповісти, як він вийшов за двері.  
Залишившись стояти на місці, відчувала, як серце гупає в грудях.  
Здавалося, що він все ще тут.  
Що його рука досі стискає моє волосся.  
Що від нього йде той ледве вловимий аромат — терпкий, глибокий, чоловічий.  
Я вдихнула, облизала пересохлі губи й закрила очі.  
Чорт забирай.  
Що він зі мною робить?  

Я саме напівдрімала на дивані, коли почула стукіт у двері.  
Серце тьохнуло.  
Арсен?  
Я глянула на годинник – вже вечір. Чому б і ні?  
Швидко піднялася, краєм ока впіймала своє відображення в дзеркалі.  
Волосся скуйовджене, темно-русі пасма безладно розсипалися по плечах. Сірі очі злегка примружені від сонливості, обличчя бліде.  
Я провела пальцями по щоках, ніби могла розігнати з них втому. Потім схопила гребінець і кілька разів прошлася по волоссю.  
Звісно, вигляд у мене був не найкращий, але… якщо це Арсен, він уже бачив мене і гіршою.  
Я стягнула халатик із крісла – ніжний, з легкими мереживними вставками – швидко накинула його на плечі й зав’язала пояс трохи тугіше.  
Видихнула.  
Ще раз провела руками по волоссю.  
І тільки тоді відчинила двері.  
— Ой, ти спала?  
Це була Лєра.  
Я здивовано блимнула очима, на секунду оторопівши, бо чекала побачити зовсім іншу людину.  
Лєра, як завжди, виглядала так, ніби щойно вийшла з глянцевого журналу. Леопардова блуза підкреслювала її ідеальну талію, вузька шкіряна спідниця-олівець сиділа на ній бездоганно. На тонких високих підборах вона виглядала ще стрункішою.  На фоні її бездоганного вигляду я, певно, справді мала кумедний вигляд у своєму халатику й з розтріпаним волоссям.  
— Ти вирішила до мене зайти? — я нарешті стрепенулася й відступила вбік, запрошуючи її всередину.  
— Ага, після роботи, — Лєра легко пройшла до кімнати, знімаючи жакет і кидаючи його на спинку крісла.  
Я зачинила двері й краєм ока помітила, як вона уважно мене розглядає.  
— Ти сьогодні взагалі була на роботі?  
Її запитання прозвучало без докору, але з ноткою цікавості.  
— Захворіла, — я знизала плечима, сідаючи назад на диван.  
— Оу… — вона сіла поруч і придивилася до мене уважніше. — Ну, виглядаєш ти, чесно кажучи, ще так-сяк.  
Я усміхнулася.  
— Дякую, це, мабуть, комплімент.
Лєра засміялася, поклавши руку на моє коліно. 
— Не хотіла образити. Просто ти ж знаєш, я завжди кажу, як є.  
Це правда.  
— Як ти себе почуваєш?  
— Уже краще, — відповіла я, відкидаючись на подушки. — Але сьогодні цілий день провела вдома.  
— Ого. Це не схоже на тебе.  
— Ну, значить, справді була хвора, — я усміхнулася краєчком губ.  
Лєра хитнула головою, і я побачила, як її губи скривилися в задумливій посмішці.  
— Щось мені підказує, що не тільки хвороба змусила тебе залишитися вдома.  
Я зніяковіла, але вирішила поки не реагувати на її слова.  
Я скептично зиркнула на Лєру, яка з хитрою посмішкою сиділа навпроти й барабанила нігтями по підлокітнику дивана.  
— У клуб? — я повторила її слова, ніби не до кінця зрозуміла.  
— У клуб, — знову підтвердила вона, схрестивши ноги й відкинувшись назад, ніби вже знала, що погоджуся.  
Я скосила очі на термометр, який щойно поклала на тумбочку після вимірювання температури. 36,6.  
Я справді почувалася краще — вже не було того розбитого стану, коли не хочеться навіть ворушитися, не кажучи вже про танці чи гучну музику. Але все ж таки…  
— Не знаю… — я зітхнула, задумливо потираючи шию. — Я тільки-тільки почала приходити до тями. А там сигаретний дим, гучна музика, натовп людей…  
— Ну і що? — Лєра скривила губи. — Тобі корисно провітритися! Тим більше, там буде він.  
Вона навмисне протягнула останнє слово, а очі її зрадницьки блиснули.  
Я підняла брови.  
— Він — це хто?  
— Андрій.  
Я продовжувала дивитися на неї з німим питанням.  
— Ну, той самий… — вона зробила багатозначну паузу, ніби намагаючись викликати в мене здогадку. — Багатий, успішний, трохи самозакоханий, але це поки що.  
Я закотила очі.  
— Ти знову з ним?  
— Я не була з ним, — Лєра виправила мене, кокетливо усміхаючись. — Але планую.  
Я вже знала цей вираз її обличчя: азартний блиск в очах, злегка підняті брови, манірно стиснуті губи. Лєра поставила собі мету, а значить, відступати вона точно не збирається.  
— І тобі потрібна компанія для прикриття?  
— Ну звісно! — вона вдала здивування, ніби моя здогадка її навіть образила. — Ти що, думаєш, я можу отак просто припертися одна? Це буде підозріло. А якщо я прийду з тобою — ніби все випадково, ніби ми просто тусимо, ніби він сам зробить перший крок…  
— Ах, он воно як, — я склала руки на грудях, удавано задумавшись.  
— Карин, будь ласочка, — вона нахилилася ближче, поклавши руку мені на коліно. — Ти ж знаєш, що я тобі цього не забуду.  
Я пирхнула.  
— Я теж не забуду, як ти вмовила мене піти на вечірку до Кирила, де я пролила собі на сукню вино, а ти просто розсміялася.  
— Це була не моя вина, — підняла руки Лєра. — І потім, ну погодься, це було весело.  
Я видихнула.  
Температури немає. Голова не болить. Я навіть ніби відчуваю в собі сили…  
Чому б і ні?  
— Гаразд, — сказала я, і Лєра тут же підстрибнула на місці.  
— О, ти найкраща! — вона схопила мене за руки, потім швидко піднялася на ноги. — Тоді через годину виїжджаємо.  
— Через годину?!  
— Ага. У тебе ж є що вдягнути?  
Я приречено заплющила очі. 
Ось так завжди.