Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Ранок почався зі сліз. Тихих, непомітних. Ніка сиділа біля вікна у кімнаті, яка вже стала їй рідною. Вона дивилася, як сонце лоскоче верхівки дерев, як новий день вступає у свої права… Але для неї все втратило сенс.

У голові була лише одна думка:

“Я не маю права руйнувати сім’ю. Дитина має право на батька. Вони мають шанс бути разом… А я? Я просто епізод у його житті. Я жила мрією, яка ніколи не стане реальністю.”

Вона дістала валізу, кожен складений одяг був мов відрив шматочка її серця. Згортала речі з повагою, ніби прощалася з частинкою себе. У кожному кутку цієї кімнати жили спогади. Усмішки. Дотики. Погляди.

І кожен із них болів.

Ніка зібралася. З важким серцем вона спустилася донизу. У вітальні сиділа Маргарита Сергіївна з книгою, але, побачивши Ніку з валізою, одразу відклала її.

— Куди це ти, доню?

Голос матері Адріана затремтів, наче вона вже знала відповідь.

— Мені треба поїхати… — тихо сказала Ніка. — Я… я не можу залишатися тут. Це неправильно.

— Через ту дівчину? Через її дитину?

Ніка знизала плечима. У її очах бриніли сльози, але вона трималася.

— Я не хочу, щоб ця дитина росла без батька. І не хочу, щоб я стала причиною… болю. Я не пробачу собі, якщо заберу в неї сім’ю.

Маргарита Сергіївна встала, підійшла ближче і обійняла її.

— Але ж ти його кохаєш… Я бачу. І він тебе кохає. Чому ж тікаєш?

— Бо іноді любов — це відпустити, — прошепотіла Ніка. — Дайте мені просто піти.

Жінки обіймалися довго. Плакали мовчки. Як мама з донькою, яких життя несправедливо розводить у різні боки.

І раптом — звук автомобіля. Ворота відчинилися, і знайомий силует зупинився на подвір’ї. Стас.

Він вийшов з машини швидко, побачив Ніку і завмер. Його обличчя — розгублене, змучене, але очі… очі палали від рішучості.

— Ніко… — прошепотів він і підійшов ближче. — Я тебе шукав. Я знаю, я зробив помилку. Я зрадив тебе, я втратив найкраще, що мав у житті. Але я більше не можу без тебе.

Ніка мовчала. Сльози котилися по щоках. Вона чекала цих слів колись. Але не зараз. Не так.

— Прошу… дай мені шанс. Я все зроблю, аби ти пробачила мене. Я навіть не прошу тебе любити знову. Просто дозволь повернути тебе в своє життя.

— Чому зараз?.. — спитала вона, ледве стримуючи голос. — Чому після всього?

— Бо я зрозумів, що ти — моє все. І я не здамся.

Позаду них — Маргарита Сергіївна. Тихо спостерігала за сценою з сумом і тривогою. В її очах — невисловлена тривога. Вона відчувала: це не кінець. Це — початок боротьби.

Двигун автомобіля загув знову. На подвір’я в’їхала знайома темно-сіра автівка. Адріан. Він вийшов із машини швидко, не зачинивши дверцята, і завмер, побачивши її.

Ніка стояла з валізою поруч зі Стасом.

Мов у кіно, де сцена зупинилася на кульмінації, і всі герої затамували подих.

Адріан зробив крок уперед, його очі палахкотіли від люті й болю:

— Що це таке? — його голос був глухим. — Що ти робиш?

Ніка мовчала. Її пальці стиснули ручку валізи.

— Поговори зі мною, будь ласка, — він підходив ближче. — Не мовчи. Скажи хоч щось!

— Адріане… — її голос був спокійний, але зрадливо тремтів. — Між нами все скінчено.

Він зробив ще крок. Очі — сповнені відчаю.

— Не смій так казати. Ти не віриш у це, я бачу!

— А ти віриш, що дитина Ірен — випадковість? Що це не змінить твоє життя? — в її голосі з’явився біль. — Я не хочу бути третьою. Не хочу, щоб ти розривався між мною і нею. У вас буде дитина. А я... Я не маю права все руйнувати.

— Ти нічого не руйнуєш, Ніко. Ти — моє життя, — він намагався взяти її за руку, та вона відступила.

— Я повертаюся до свого чоловіка, — тихо сказала вона.

Ці слова були як ніж. Адріан відчув, ніби ґрунт під ногами зник.

— Ти не любиш його.

— Можливо. Але я більше не можу бути між вами. Прошу, забудь мене.

Стас взяв її валізу і мовчки відкрив двері машини. Його погляд переможний, але з нотками тривоги: він знав, що вона не з ним — серцем.

Ніка на мить зустрілася з очима Адріана — в них палало все: розпач, любов, злість, мольба.

І сіла в машину.

Дверцята зачинилися. Авто рушило з місця. Пил з дороги здійнявся в повітря, розчинився — так само, як і надія Адріана.

Він стояв сам посеред подвір’я.

Серце стискалося в грудях. Гнів та біль били в скроні, а душа мовчки кричала:

“Не так мало бути. Не так…”