Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вождь червоношкірих: Оповідання 📚 - Українською

Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

277
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вождь червоношкірих: Оповідання" автора О. Генрі. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 119
Перейти на сторінку:
його кровожерливість мужністю, а його жорстокість — лицарством. Йому хотілось, щоб Тонья напоїла його водою з глиняного глека під жердяним навісом і розповіла, чи старанно chivo ссе із пляшечки.

Козенятко повернув каро-гнідого жеребчика до гущавини опунцій, яка простягнулася на десять миль долиною Хондо до Вовчого Броду на Фріо. Каро-гнідий жеребчик радісно заіржав, бо щодо чуття напрямку та місцевості міг би змагатися з конем, який тягне конку[165], і чудово знав, що незабаром скубтиме густу траву, аніскільки не здавлений сорокафутовим ременем, як бувало завжди, коли Улісс прихиляв голову у вкритій очеретом хатині Цирцеї[166].

Моторошно й самотньо мандрівникові в глухих нетрях Амазонки, але ще моторошніше й самотніше вершникові в кактусових заростях Техасу. Скрізь у примхливій і сумовитій різноманітності, наче невідомі чудовиська, згинаються стовбури кактусів, їхні м'ясисті, усаджені шпильками відростки заступають шлях. Ці диявольські рослини, які ніби не потребують ні ґрунту, ні дощу, дратують стомленого спрагою подорожанина своєю тьмяною, але соковитою зеленню. Їхні безформні скупчення раптом розступаються, і вершника вабить відкрита дорога, та варто їй довіритись, як він опиняється «в мішку» — перед непроникною стіною, що наїжачилася голками, — і змушений абияк вибиратися звідти, втрачаючи останнє уявлення про те, в якій стороні північ, а в якій південь.

На людину, що заблукає в заростях опунцій, майже напевно чекає смерть розіпнутого розбійника — колючки, мов цвяхи, впиваються в тіло, а гаснучий погляд не бачить навкруги нічого, крім образів пекла.

Але Козеняткові це не загрожувало. Каро-гнідий жеребчик упевнено кружляв, петляв, виписував немислимі візерунки, і з кожним поворотом та зигзагом відстань, що відділяла їх від Вовчого Броду, зменшувалась.

А Козенятко тим часом співав. У його репертуарі була лише одна пісня, і він співав тільки її, так само, як жив тільки за одним правилом і кохав тільки одну дівчину. Він мислив однозначно і дотримувався загальноприйнятих понять. Його голосу не позаздрив би й охриплий койот[167], але коли йому хотілося заспівати своєї пісні, він її співав. Це була одна з тих пісень, які заведено співати на привалах і в сідлі, і починалася вона приблизно такими словами:

Гей, не чіпляйся до моєї любки,

Бо дізнаєшся, що до чого.

І так далі. Каро-гнідий жеребчик давно втратив до неї сприйнятливість і пропускав її повз вуха.

Але рано чи пізно навіть найгірший співак із власної волі перестає робити свій внесок у світовий гамір, і коли до хатини Тоньї залишалося милі з півтори, Козенятко, нарешті, знехотя замовк — не тому, що видавані ним звуки перестали тішити його слух, а лише тому, що стомились його голосові зв'язки.

Каро-гнідий жеребчик продовжував витанцьовувати складні фігури серед опунцій, немов на цирковій арені, і незабаром за деякими прикметами його господар переконався, що до Вовчого Броду вже близько. Хаща почала рідшати, і він побачив за кактусами очеретяний дах хатини і кам'яне дерево над яром. Ще за кілька кроків Козенятко спинив коня і став уважно вдивлятися в просвіти між колючими стовбурами. Потім спішився, кинув поводи і рушив далі пішки, пригнувшись і ступаючи безшумно, мов індіанець. Каро-гнідий жеребчик, добре знаючи, що від нього потрібно, стояв як укопаний.

Козенятко нечутно підкрався до самого узлісся і продовжував вести спостереження з-за двох опунцій, що росли близько одна до одної.

За десять кроків від цього укриття його Тонья, сидячи в тіні хатини, безтурботно плела сирицевий ремінь. Це їй ще можна було б пробачити — адже жінки, як відомо, знаходять собі часом і шкідливіші заняття. Але якщо вже договорювати до кінця, треба додати, що голівка її зручно прихилялася до широких грудей жовто-червоного велетня і його рука обхоплювала її талію, спрямовуючи рухи гнучких пальчиків, які ніяк не могли навчитися хитрого плетіння з шести смуг.

Сендрідж швидко озирнувся на темну стіну кактусів, звідки долинув слабкий пискливий звук, у якому йому почулося щось знайоме. Так може скрипнути кобура, коли людина раптом хапається за рукоять шестизарядного револьвера. Але звук не повторився, а пальчики Тоньї потребували невсипущої уваги.

І цієї миті, коли на них лягла тінь смерті, вони заговорили про своє кохання. Серед тиші спокійного липневого дня кожне їхнє слово чітко долітало до вух Козенятка.

— Отже, запам'ятай, — наполягала Тонья, — ти не повинен більше приїжджати, поки я не пришлю по тебе. Він скоро приїде сюди. Один вакеро[168] казав сьогодні в tienda[169], що бачив його на Гваделупі три дні тому. Коли він так близько, він завжди приїжджає. А якщо приїде і побачить тебе тут, він тебе уб'є. Тому заради мене ти не повинен більше приїжджати, поки я не пришлю тобі звісточку.

— Ну гаразд, — сказав лейтенант. — І що тоді?

— А тоді, — відповіла дівчина, — ти приведеш сюди своїх солдатів і уб'єш його. Інакше він уб'є тебе.

— Так, він не з тих, хто здається, — погодився Сендрідж. — У того, хто хоче впоратися з сеньйором Козенятком, вибір невеликий: убити або бути вбитим.

— Треба, щоб він помер, — сказала дівчина. — Інакше ані тобі, ані мені не жити спокійно. Він убив багато людей. Тож нехай і його вб'ють. Приведи своїх солдатів, щоб він не міг урятуватись.

— Утім, раніше він тобі подобався, — мовив Сендрідж.

Тонья кинула ремінь, обернулась і обхопила плечі лейтенанта блідо-лимонною рукою.

— Але ж тоді, — продзюрчала вона іспанською, — я ще не бачила тебе, високого й могутнього, як червона скеля! І ти ж не просто сильний, ти добрий і хороший. Як же можна обрати його, якщо знаєш тебе? Хай він помре, і тоді я вдень і вночі не боятимусь, що він заподіє зло тобі чи мені.

— А як я дізнаюсь, що він приїхав? — спитав Сендрідж.

— Коли він приїжджає, — сказала Тонья, — то гостює тут не менше двох або ж трьох днів. У хлопчика Грегоріо, сина пралі Луїзи, є конячка, дуже баска. Я напишу тобі листа і надішлю з ним, а в листі розповім, як краще підстерегти Козенятка. Листа привезе тобі Грегоріо. І приведи з собою якнайбільше солдатів, а сам будь дуже-дуже обережним, милий мій, червоний мій, бо навіть гримуча змія жалить не так швидко, як цей El Chivato посилає кулю зі свого pistola.

— Так, що й казати, Козенятко стріляти вміє, — визнав Сендрідж. — Але коли я приїду поквитатися з ним, я приїду сам. Я покінчу з ним або так, або ж зовсім ніяк. Капітан понаписував мені таке, що я мушу тепер усе зробити самотужки, без будь-якої допомоги. Тільки повідом

1 ... 36 37 38 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вождь червоношкірих: Оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вождь червоношкірих: Оповідання"