Читати книгу - "Аеропорт"

У руках автомати АК-100, теж новенькі, сяючі холодним металом. Таких нема на озброєнні українських військ. «Росіяни», — подумав Олексій. Підніс до очей камеру з об’єктивом 70—200. Зробив кілька знімків. Побачив у необхідному збільшенні, що в усіх повністю відсутні знаки розрізнення на формі.

Солдатів перед входом було не менше дюжини. Деякі стояли біля дверей. Інші парами прогулювалися перед будівлею. «Десантники або морпіхи», — вирішив Олексій, але те, що росіяни, сумніву не було. Коли він, не піднімаючи камер, але тримаючи їх у полі зору, підійшов кроків на десять до найближчого солдата, той зупинився, спрямував на Олексія дуло автомата й мовчки похитав головою. Олексій помахав йому рукою, мовляв, усе ясно, пробачте, батько, ми думали ви птах, розвернувся й пішов назад до машини. Ясніше нікуди. Це вторгнення.

Із машини він подзвонив Кетлін. Та досі була в Києві. Розповів їй, що відбувається. Вона роздратовано, наче він відірвав її від якихось важливіших новин, сказала: «Ми не можемо стверджувати, що це росіяни, лише на тій підставі, що на солдатах немаркована форма. Москва заперечує вторгнення», — і поклала слухавку.

На будівлі Верховної Ради Криму в центрі Сімферополя взагалі майорів на вітрі російський триколор. Головну будівлю республіки теж оточували озброєні до зубів «зелені чоловічки», які, проте, видавалися значно професійнішими, ніж ті, в аеропорті.

«ГРУ, — подумав Олексій. — Усе правильно. Урядовий об’єкт».

Таксист Семен, послухавши новини по радіо, між іншим просвітив його, що, виявляється, депутати республіканського парламенту провели позачергову сесію в будівлі, захопленій «зеленими чоловічками із сусідньої планети РФ», призначили референдум про незалежність та обрали новим прем’єром якогось «конкретного пацана-гопника на прізвисько Гоблін».

— Приїхали, — спокійно сказав Олексій.

— Ні, ще не приїхали, — діловито заперечив Семен. — «Москва» за рогом.

* * *

27 лютого 2014 року. Перевальне. Крим

У штабі 36-ї механізованої бригади берегової охорони України за довгим столом, схилившись над розкладеними картами, сиділи двоє: командир частини — підполковник, і його заступник — майор, молодший і весь якийсь неспокійний і смиканий, наче на незбалансованих шарнирах.

Майор різко скочив. Став ходити по кімнаті вперед-назад позаду огрядного командира. А той сидів, упираючись ліктями в карту, стуливши очі й обхопивши велику сивіючу й лисіючу голову руками.

— Саша, давай підженемо два-три танки й пару БТРів до Ради та ї…немо по ньому прямою наводкою з усіх гармат, як Єльцин по Білому дому, — заговорив скоромовкою майор, зупинившись за спиною підполковника. — Там же нікого нема, крім терористів.

Розх…чимо їх на повну. Прокинемося — розберемося. Скажемо, що за відсутності наказу діяли за інструкцією воєнного часу.

— Сядь, не відсвічуй, Толя, — спокійно і навіть якось відчужено сказав командир. — Наше діло маленьке. Чекаємо наказу. Лишаємося на базі. Готовність номер один. Усе. Тобі що, більше за всіх треба? З чого ти взяв, що час воєнний? У тебе хтось стріляє? І взагалі, найгірше чи найкраще, що може статися, це те, що тут буде Росія замість незалежної. Без кіпішу й без трупів, включно з нашими з тобою. Як зрозумів, прийом?

— Плюс, плюс, — тихо сказав Толя й сів.

У цей момент черговий без дзвінка гучно й вимогливо постукав у двері, потім прочинив їх, і вони побачили його видовжене обличчя з вибалушеними очима.

— Товаришу підполковнику, дозво… Коротше, подивіться самі за ворота. — Голова зникла, двері зачинилися.

Обидва командири маже побігли до воріт, на ходу поправляючи й застібаючи форму та залишивши кашкети у штабі.

Перед воротами, буквально за десять — п’ятнадцять метрів, стояла російська бронемашина «Тигр» без номерів, з великокаліберним кулеметом «Утьос», наведеним прямо на ворота. Позаду «Тигра» розвантажувалися три армійські «Урали», теж без номерів. Із них вистрибували солдати в новому обмундируванні ядучо-зеленого кольору. Вони поспіхом витягували з кузовів різне озброєння, від автоматів до кулеметів і гранатометів, і займали позиції для ведення вогню по периметру частини. Усе це робилося хоч і швидко, але організовано й діловито. Як на навчаннях. Ніхто нічого не говорив. Ніхто не вигукував накази. Ніхто не висував вимоги. Ніхто не ставив ультиматуми. Прибульці поводилися так, наче українських військових на базі не існувало взагалі, а якщо й існували, то були вони не більшими й не значущішими за мурах або мух. Так мають поводитися представники іншої, вищої цивілізації, коли захоплюють нову планету, на якій є якесь примітивне життя.

— Набирай Київ, б…дь! — заволав підполковник черговому, який стояв у них за спиною, і всі троє кинулися до штабу.

— Зв’язку нема, — доповів черговий через п’ять хвилин.

— Оце точно приїхали, — сказав підполковник, сів за стіл і дістав із кишені мобільник.

* * *

28 лютого 2014 року. Київ

Захеканий Степан увійшов, чи скоріше забіг до кав’ярні хвилин за п’ять після неї. У його руці були три жовті троянди, які починали в’янути.

— Ти чула новини? — сумбурно почав він, навіть не поцілувавши Ніку, а падаючи просто в курточці на стілець навпроти неї. — Росіяни всюди. Вони оточили всі наші військові частини в Криму.

— Стьопо, це, безумовно, важливо, але я хотіла поговорити про інше, — тихо, проте твердо сказала Ніка, дивлячись йому в очі через стіл. — Весілля скасовується.

— Що трапилося? Це через війну? — спокійно спитав Степан, гортаючи меню.

— Ні. Я кохаю іншого чоловіка.

Ніка й далі дивилася йому прямо в очі.

— Це такий жарт, так? — після паузи сказав Степан і жестом підізвав офіціантку. — Будь ласка, каву. Еспресо. Ти щось будеш? — Він знову обернувся до Ніки.

— Ні. Ти мене не чув?

— Чув. Ти кохаєш іншого, так?

— Так.

— Як просто. За один день узяла та й покохала? — до Степана почало доходити, що Ніка говорила серйозно.

— Не просто, і не за один день, — Ніка вперше відвела очі. — Стьопо, ти мені дуже дорогий. Ми з тобою дуже близькі люди. Сподіваюсь, такими й лишимося. Тому я не можу тобі брехати. Вибач мені. Так воно вже вийшло. Я кохаю його.

— Кого?

— Це неважливо.

— Як неважливо? Я мушу знати, чому ти мене покинула. Заради кого? Коли ти встигла? Ми ж… Ми…

Ніка відвернулася. Мовчала. Очі наповнилися сльозами.

— Це твій американський москаль, еге ж? — у голосі Степана з’явилися металеві нотки. — Кацап, так?

— Він не москаль і не кацап! Він просто людина, яку я кохаю.

— Але ж він жонатий! У нього діти, онуки! Він світлини показував. Для тебе це