Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Шворінь б’ється об шпали, відскакує від вагонового піддона і знов б’ється об шпали. Гицель водить ним на всі боки: то трохи послабить линву, то трохи підтягне, даючи своїй зброї вдаритися і так, і сяк, і онак. Кожен удар летючого шворня згубний, а при шістдесяти милях на годину він витатакує справжню зорю смерті. На другим день рештки того волоцюги підбирають уподовж залізничної колії, а в місцевій газеті з’являється коротенька нотатка про невідомого, безперечно волоцюгу, очевидячки II якого, що, ймовірно, мав завалитися спати на рейках.

На приклад того, як удатний гобо може взяти гору над цілим поїздом, надумавсь я оце розповісти вам випадок із власного досвіду. Був я в Оттаві, добиваючись на захід Канадською Тихоокеанською. Три тисячі миль цієї залізниці слались передо мною; насувалися зазимки, а моя дорога перетинала Манітобу та Скелясті гори. Зо дня на день можна було сподіватися собачого холоду, і кожна згаяна хвилина означала додаткові труднощі в подорожі. До того ж мене злість брала. Від Монреаля до Оттави сто двадцять миль. Хто-хто, а я знаю, бо щойно подолав їх і вхекав на те шість днів. З незнаття я не подався головного магістраллю, а манівцями, і потрапив на якийсь миршавий «висмик» із двома лишень приміськими поїздами денно. І ці шість днів я прожив на сухих шкоринках, нажебраних у фермерів-французів, та й тих мав не вдосталь.

А тут ще моя злість розтроюдилася за той день, що я промотався по Оттаві, роздобуваючи одежу на дорогу. Бо ж Оттава, як правду сказати, щодо жебрання одягу найсутужніше місто на всі Сполучені Штати з Канадою разом; єдиним винятком є Вашингтон, округа Колумбія. Це останнє благословенне місто скупе — далі нікуди. Я товкся там колись битих два тижні, силкуючись розжебрати пару черевиків, та так і виїхав ні з чим до Джерсі-Сіті.

Але повернімось до Оттави. Якраз о восьмій ранку я вирушив по одяг. Я запопадливо працював цілий день. Пройшов я миль сорок, їй-бо, розмовляв із господинями тисячі домів. Не мав навіть обідньої перерви. І ось о шостій вечора, по десяти годинах безугавного безрадісного труду, мені все ще бракувало однієї сорочки, а штани, якими я розжився, були затісні та ще й виявляли всі ознаки завчасної руїни.

О шостій я облишив роботу й подався на сортувальну станцію, маючи надію роздобути дорогою якогось харчу. Та лиха доля все ще тяжіла наді мною. Дім за домом годував мене облизнем. Аж нарешті мені тицьнули «дайку».

Я піднісся духом, бо це була найбільша дайка за весь мій тривалий та розмаїтий досвід. То був пакунок, загорнений у газети і завбільшки в цілу валізку. Я поквапився на безлюдний пустир і там розгорнув пакунок. Перше, що я уздрів, було тістечко, далі ще тістечка всякого сорту й масті і знов-таки вони ж. Однісінькі тістечка. І ніякого хліба з маслом та здоровими скибками солонини — самі лише тістечка, і це мені, що від самого їх вигляду мене нудить. За інших часів, на іншому підсонні певне племено сиділо й плакало на ріках вавілонських. І на безлюднім пустирі в гордій столиці Канади я теж сидів і плакав… над кучугурою тістечок. Як в обличчя мертвого сина, утупився я в ту купу ласощів. Певно, з мене був невдячний бурлака, що я не зволив навіть покуштувати від щедрот того дому, де напередодні була вечірка. А втім, гостям тістечка теж десь не припали до вподоби.

Ті тістечка позначили перелом у моїй долі. Гіршого вже не могло бути, тому справи мусили піти на краще. Так воно й сталося. В першому ж домі я сподобився «посиденьок». Ну, а «посиденьки» — це така вже розкіш! Вас кличуть всередину, незрідка дадуть і вмитись, а потім «садовлять» за стіл. А полюбляють волоцюги закидати ноги під стіл! Дім той був великий і вигідний, стояв на розлогім обійсті під «крислатими деревами подалік від вулиці. Господарі щойно покінчали їсти, і мене запросили просто до їдальні само з себе вже неабияке диво, бо звикло волоцюга, котрому пощастить на «посиденьки», відбуває їх на кухні. А поки я наїдався, зі мною розмовляли сивий люб’язний англієць, його статечна дружина та гожа молоденька француженка.

«Хотів би я знати, чи та гожа француженка пам’ятає й донині, який сміх збудив у неї мій варварський вислів «пару кавалків» (себто 25 центів). Бачите, то я делікатно пробував вивудити в них «сякий-такий дріб’язок», тим-то й назвалося згадану суму. «Що?» — поспитала вона. «Пару кавалків», відказав я. Губи в неї сіп-сіп, і вона перепитала. «Що:» «Пару кавалків», — пояснив я. Тут вона вибухла сміхом. «Чи не повторили б ви це ще раз?» — попрохала вона, коли вже опанувала себе. «Пару кавалків», промовив я. Вона знов зайшлася нестримним дзюркотливо-сріблястим сміхом. «Я дуже перепрошую, — спромоглася вона, — але що… що ви сказали?» — «Пару кавалків, — відповів я, хіба щось не так?» — «Та ні, я не знаю, — вичавила вона з себе між двома нападами сміху. Але що ж воно означає?» Я пояснив їй, однак зараз уже не пригадаю, дістав я тоді в неї тих пару кавалків чи ні, та не раз по тому набігала мені думка: хто ж то з нас двох був провінціал?

Прийшовши на станцію, я побачив на превелику собі прикрість, що на сліпих багажниках трансконтинентального лаштується їхати ціле збіговисько волоцюг, душ двадцятеро. Ну, там двом-Троє волоцюг на сліпий багажняк — то ще добре. Але два десятки! Це вже пахне смаленим. Яка ж то поїздова бригада попустить нам усім їхати?

Тут, либонь, саме враз буде з’ясувати, що таке сліпий багажняк. Деякі поштові вагони будуються без дверей по краях; такий от вагон і є «сліпий». У тих же поштових вагонах, що мають такі двері, вони завше замкнені. Припустімо, поїзд рушив з місця, і волоцюга вискочив на тамбур одного з цих «сліпих» вагонів. Дверей нема, або вони замкнені. Ні провідник, ні гальмівник ніяк не можуть дістатися до зайди, щоб злупити з нього проїзне а чи скинути його з поїзда. Ясно, що волоцюга в безпеці, аж до наступної зупинки. Тут йому треба сплигнути й бігти вперед у морок, а коли поїзд рушить, знову вистрибнути на сліпень. Але в цієї простої схеми відмін без ліку, як ви самі зараз побачите.

Коли