Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

— Ґерте Шульц! Ґертові Шульцу заманулось займатись політикою! Ґерт Шульц знає краще за Шефа!

— Політикою? Я? — Ґерт Шульц закинув планшет з картою за лівий бік. — Знайшла придурка! У нас є вказівки, і на тому край. Тільки-но повернуться верхові патрулі, ми їдемо далі. Як на мене, перед нами два завдання: по-перше, переслідувати убивць і, по-друге, марш на Розенгайм. Обидвох буде дотримано, ясно?

— А якщо ті свині доберуться швидше, вся та наволоч змиється, — жорстко сказав один з молодиків.

— Мабуть, тобі до вподоби вбивати жінок і дітей, — Ґерт Шульц знизав плечима. — Таке не для мене.

За дві доби Лойз чотири рази падав з коня. Дихав із присвистом і мовчав. Під вечір третього дня втечі десь між руїнами Гарса і Вассербурга сісти знову в сідло йому вже не вдалось.

Марте пошукав очима довкруг. Вони стояли під положистим узвишшям, а з розлогих крон і розрослих кущів неподалік витикався понищений дах на руїні якогось обійстя. Марте підхопив батька під коліна і плечі, виніс його догори схилом. Коні, також мало не загнані, похитуючи в такт головами, перебирали копитами услід.

На прогнилих дошках колишньої світлиці з-поміж деревної потерті та звіриного посліду тягнулись угору бліді рослини. Марте наносив високої трави, постелив попону і поклав на це ложе батька. Відірвав від стелі кілька оголених дранок і поламав їх до коліна — стояла вогка прохолода, западали сутінки.

— Не клади вогню, — хрипко видушив із себе Лойз. — Треба їхати далі. Ніякого вогню. Сядь біля мене. Швидко.

Марте присів навпочіпки, сидів майже на підошвах власних чобіт, погляд спрямував на старече обличчя. В його очах світилася жалість, але без розпачу: молоді мисливці з Розенгайма навчились визначати шанси на життя і людини, і дичини.

— Слухай, — Лойз звівся на ліктях, Марте підсунув йому під плечі сакви і знову сів як перше.

— Кажи, батьку, я слухаю тебе.

— Ти виведеш усіх, Марте. Все залишите як є. Втікайте як стоїте, всіх коней беріть із собою, — він сухо закашлявся. — Ті більше не дадуть… вам спокою. Не дадуть. Ворожнеча запала… між нами… І тими. Я її розгадав.

— Не маю охоти втікати, — похмуро вимовив Марте.

Лойз засміявся високо, по-дитячому, потім знову закашлявся, трошки відхилив назад палаючу голову і говорив далі:

— Дурний хлопець. Ми міцні. Пригадай мадяра — Імре. Той Шеф — пес нещасний. Бо обставини — вони не такі. Не такі, як він собі гадає. Для міста ще дуже зарано. Тепер, Марте, час для коней, для стріл і для лука. Викинь рушниці геть, Марте, все викидайте, беріть луки і стріли. Нехай діти мають їх у руках, як тільки навчаться ходити. І втікайте, чуєш? Втікайте далеко. На схід. Той Шеф дурний, але не зовсім, — він знову засміявся коротко і дзвінко. — Імре вже чатує на нього. Разом з його ліхтарями і тракторами. Марте! — він узяв велику синову долоню і попри дрож міцно стиснув її. — Маєш усе взяти на себе. Але — ти не станеш ніяким шефом, чуєш? Залишишся простим рознемцем. Будь тим, ким ти є. Скажеш це також Дуллінгерові, капеланові. Він має пильнувати. Скажи йому, що він має також пильнувати і за тобою.

— Я був винен, — сказав Марте. І в його словах прозвучав висновок, а не скрушність. Одначе Лойз замахав рукою, сердито і немічно.

— Баран дурний! Поміркуй лише! Нам навіть пощастило. Нас не посадили на довгий шнурок, а могло й таке статися. Трактори він послав би чи так, чи інакше. Заради солі, поміркуй про це, Марте. А ми, два дурні, сиділи б у Пассау, розвісивши вуха на його мову. Співробітництво! Кордонна сторожа! Пощастило нам, хлопче! Отак, а тепер їдь! Борзо! Аби всіх урятувати: Епьфріду і твоїх бешкетників і маму Моніку.

— Мама Моніка, батьку, вже врятована. — Марте слухняно встав на ноги і обернувся до пролому в пообсипуваній стіні, за яким залягали вже пізні сутінки.

— Спинись, — долинув шепіт з батькового ложа, що вже зовсім сховалось у мороку. — Слухай. Коли приїдеш додому, одразу гайда. Всі гайда. Їдьте вісім днів на схід так швидко, як будете годні. Спочатку на Зальц-Каммергут. Було б непогано. Зальц-Каммергут. А відтак… — Його шепіт став майже нечутний, — відтак осядьте в Чотирикутгі. Вже там розкажеш їм, що я тобі казав. Ми дужчі за них. То всі мають знати, хлопче, бо інакше не буде для вас життя. Заприсягнися мені на руці.

— Добре, батьку.

— Ми дужчі за місто Пассау. І це повторюйте кожного року раз. Дуллінгер має то написати, чуєш? Він має… взагалі… написати все про рознемців. І навчати, що тепер потрібно. Луки і стріли. Класти ватру. Бережи себе.

— Бережи тебе пан Бог, батьку, — сказав Марте наостанок.

Все вже обговорили, слід братись до роботи. Він вийшов надвір, тихим свистом підкликав коней. Тепер буде змога їх міняти, неподалік звідси старі греблі через Інн, дороги на них ще, мабуть, не поглинули хащі. Звісно, про греблі можуть знати і в Пассау, однак тепер слід було йти на ризик. Він махом сів на свого Карого, батькового Лиса взяв на довгий повід, приклацнув язиком і рушив під світлом місяця у першій чверті. Скоро він, темний молодий вождь кочовиків, добереться до своїх людей. Він зазнав облудного кохання і справжньої ганьби, він дізнався, як уміють замовчувати — і як ненавидять. А передусім — він пролив кров. Кров принца.

Ранок набрав уже сили, коли Лойз чи то прокинувся зі сну, чи то виринув з непритомності. Сам він цього визначити не міг. Голова свіжа, одначе він попробував нею поворухнути і не зміг.

У пустці, що колись була селянською світлицею, він був не сам. Ще в світанкові години мисливець на ймення Бранко помітив у високій траві сліди двох коней і, як і належить меткому полювальникові, вирішив заради безпеки вияснити, звідки вони ведуть. Тепер він, як і Марте минулого вечора, сидів навпочіпки і зі знанням справи виклав кілька скіпок, витяг із сумки, що носив на ремені, бляшанку і відкрив кришку. Там усередині лежав тліючий трут. Бранко приклав трут до жменьки сухої трави, що була клубком підкладена під скіпки, і почав дмухати із чорних хащів своєї бороди.

— Не треба, — прошепотів Лойз, йому було важко говорити. — Не треба. Геть іди. Вони близько, вони прийдуть.

— Хто прийде? — запитав мисливець через плече. Він уже підпалив пересохлі скіпки, що пускали невеличкий димок, який через діру в шалівці витягувався назовні.

— Бассаунці. Женуться… за мною, — він замовк