Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

— Бассау! — мисливець насмішкувато прокашлявся. — Кому в голові Бассау? Було місто, га? Ти сам темний?

Лойз намагався триматись за рештки свідомості. Темний — так і є. Він має на увазі «селюх темний».

— Нє-є, — заперечив він ледь чутно. — Як… тебе звати?

— Бранко. Колись Бранко Міртім з Карловаца, тепер Бранко мисливець, найкращий. Не вірите?

Лойз розтягнув кутики уст, це все, на що він спромігся, щоб усміхнутись.

— Лойз, — відрекомендувався він. — Раніше Лойз Ретцер. Рознемець.

— Ррознам, га! — здичавілий мисливець прилаштував над скіпками бляшаний казанок, повний води. — Місто? Кому в голові місто? — запитав він знову і сплюнув. — Багато галас, багато мотори, гуде вже далеко, ти геть. Ха! Тільки темний має страх, бо дурний, сидить в хаті, сидить біля поле. Чому? Є місце, багато місце, світ великий, — Бранко зробив жест, що мав би описати розміри великого світу і ствердити, що світ належить йому і що в цьому світі він прекрасно орієнтується.

— Ти сам? — видихнув Лойз. Бранко знизав плечима.

— Товариш. Чотири-п’ять. Мисливець, як я. Є і сини темних. Не хотіли робити на Бассау. Мудро.

Лойз заплющив очі, раптом дуже приємно запахло. Хай там що у Бранковім казані — дика птиця, трави — на куховарському ремеслі він розумівся. У Лойза раптом прокинувся апетит. Може, гарячка минулась, подумав він. Знову зведусь на ноги? Ні, він був не дурний. На ноги уже не звестись, йому просто поталанило з хорошим кінцем.

Все склалося вдало, подумав він. Попри політику. Чи завдяки політиці? Якби не ті ліхтарі, якби мисливці не розповіли, вони — рознемці — ще б, можливо, рік, два-три прожили, нічого не підозрюючи, спокійно й нічого не підозрюючи. Поки Шефові чи його Єві не заманулось солі. І тоді застукали б їх бассаунці — ситих, гладких і безборонних, як тих кроликів. Добре, що вони завчасу навідались до міста. І добре, що завчасу винесли звідти добру науку. Так, усе склалось добре. Якраз тому, що вийшло так зле.

Він, мабуть, заснув, бо прокинувся від тепла Бранкової долоні під потилицею і від тепла кварти на своїх губах. Юшка з дикої птиці і трав була справді чудова, однак він зміг зробити тільки один ковток — з легенів вирвався жорстокий кашель, котрий розбризкав другий ковток на трухляву підлогу і на краєчок вовняної попони.

— Не муч себе, Бранко, — прошепотів він, — вже йдеться до кінця.

Тепер мисливець підвівся і поглянув на нього знаюче і співчутливо, як учора ввечері вже дивився його син Марте. Бранко стояв простоволосий, йому не потрібні були ні капелюх, ні шапка, мав густе і масне чорне волосся. Мав на собі джинси і накидку з вовчої шкури. Ага, ще сагайдак. Отож він засвоїв життєвий урок швидше за Лойза і Марте.

— Ти боятись не трреба більше, — привітно сказав Бранко. — Твій друг — з два коні, давно далеко. Давно вже вдома. Бассаунці ще ні.

Надворі з-за куща писнула якась пташка. Бранко блискавично обернувся, через пролом у стіні вислизнув назовні, на сонячне світло. Має знову братись за своє ремесло, подумав Лойз, не може ж він чекати, поки помре якийсь старий дід. Одначе він помилився, Бранко повернувся назад, з ним світловолосий двадцятирічний юнак, також здичавілий на вигляд, який з неприхованою цікавістю втупився в Лойза.

— То не бассаунець, — визначив він.

— Ррознем, — пояснив Бранко. — Не любить бассаунців.

— Рознем! — юнак сів навпочіпки біля ложа старого Лойза поруч із Бранко і доволі неприязно вищирив до нього зуби. — То ти — посол?

Лойз двічі заплющив очі. Він занадто ослаб для якоїсь іншої відповіді. Юнак засміявся, в його сміхові відчувалась повага.

— Ми їдного схопили, — повідомив він. — Два були верхи. Їдного забили, а їдного схопили. Він нам оповів. Що з тобою? Вони тебе?..

— Хворрий, — пояснив Бранко, — Де тепер бассаунці?

— Оті? На Інні, досі. Штири трактори. Їден… — він лукаво усміхнувся, — а їден трактор тут. Щось негаразд із ним. Йдеш зі мною, Бранко?

— Йди сам. Старому треба…

— Бувай! — попрощався молодий мисливець, що з сільського хлопчиська перетворився на лісового щезника. — Щасти тобі, старий! — Було однозначно, в чому Лойзові може пощастити. Парубок зник, наче провалився крізь трухляву підлогу.

Остання добра новина, подумав Лойз. Кращої смерті, мабуть, не буває. Скільки, власне, часу минуло відтоді, як він побачив з пагорба Помічної Марії ліхтарі? Чотири дні? П’ять днів? Добрих п’ять днів, якщо рахувати точніше. Раніше, ТОДІ, за п’ять днів він би нізащо не зміг стільки всього зазнати. Навіть із Гедвігою. Хто виявився ошуканцем? А хто ошуканий? Шеф хотів був пошити Рознем у дурні, горде Бассау грало проти двох селюхів темних і програло. Тепер вони опинились у становищі свійських кроликів, сидять гладкі й ситі в клітках, які самі злагодили для себе, владарюють з князівсько-єпископського палацу, прискіпуються до селян, нализуються тридцятирічним токайським — і на думку їм не спадає, що мисливці та різники вже гуртуються докупи.

Чи Марте вже повів їх геть? їхня громада віднедавна вже не мешкала у Розенгаймі. Звели на півдорозі пару хатин у Штефанскірхені, звідки часто ходили на Зімзее або на Таннінгерську греблю рибалити, часто на цілі тижні вирушали полювати в Козячі гори. Саме тепер усі були вдома. Карл, Зоня, Дуллінгер, мабуть, вибігли йому, Марте, назустріч, побачивши, що той з двома конями. Та Марте зовсім не мав би пускатись у розповіді. Ще з коня мав би скликати всіх докупи і передати його, Лойза Ретцера, посмертний наказ. Жінки почнуть голосити, Ельфріда заметушиться довкола, як квочка, розшукуючи і збираючи докупи чотирьох дітей. Зоня бідкатиметься через гарну швейну машинку з приводом від ноги, але ніхто не ослухається, це вже ясно. І вся громада вирушить на південний схід до синіх гір.

І перед Лойзовими очима постав луг на березі холодного прозорого озера. Він бачив, як шістдесят їх стали в каре, Марте і капелан посередині. Марте урочистим голосом промовляє з коня: Ворожнеча постала між Рознемом і містом Бассау, ворожнеча на смерть. Так заповів умирущий Лойз. Мудро заповів. Марте з ним разом дивилися у місті смерті у вічі, місто гналося за ними, тепер місто цькує їх і змушує переходити далі на схід. Через безлюдні доли і ліси, де блукають самотні мисливці і де, мабуть, мешкають невеличкі громадки селян, рибалок і конярів, і, може бути, так до самої Угорщини. Там буде добре жити, там доволі пасовиськ, поживи для людини і худоби, там би народились нові люди, народ би множився. І одного дня, через три-чотири покоління ретельно