Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

Нарешті вони змовилися поміж собою і придумали одну штуку, яка мала б принести їм блискучу перемогу. Вони домовилися з учнем місцевого маляра, який оформляв вивіски: розповіли йому про свій план і попросили допомогти. Хлопчисько дуже зрадів, бо вчитель столувався у них удома і встиг набриднути йому гірше гіркої редьки. Дружина вчителя якраз планувала поїхати на кілька днів в село до знайомих, тож ніщо не могло розладнати їхні плани. Перед кожною визначною подією вчитель завжди любив прикладатись до пляшки, і хлопець пообіцяв, що напередодні екзамену, як тільки вчитель захмеліє й засне у своєму кріслі, він «зробить цю штуку», а потім розбудить його й випроводить до школи.

І ось настав цей знаменний день. До восьмої години вечора школа була яскраво освітлена і прикрашена гірляндами й вінками із зелені та квітів. Вчитель сидів, наче на троні, у своєму великому кріслі, поставленому на помості, позад нього стояла чорна дошка. Було помітно, що він устиг вдосталь причаститися вином. Три ряди лавок по обидва боки помосту та шість рядів перед ним займали місцеві посадовці та батьки учнів. Ліворуч, позаду глядачів, височіла простора естрада, де сиділи школярі, які мали відповідати на екзамені: ряди хлопчиків — вмитих, причесаних і незвично ошатних, вони сиділи наче на голках і невимовно мучились; незграбні підлітки; білосніжні ряди дівчаток та розряджені в батист і муслін дорослі панночки, які соромились своїх голих рук у старовинних бабусиних браслетах, рожевих та голубих стрічок і квітів у волоссі. Решту місць займали учні, котрі не брали участі у виступах.

Іспити почалися. Вперед виступив крихітний хлопчик і злякано пробелькотів: «Скажіть, чи хтось із вас чекав, щоб я на сцені виступав?», — супроводжуючи декламацію вимученими, судомними рухами, притаманними хіба що зламаній машині. Однак малюк успішно дібрався до кінця, ледве живий від страху, й, уклонившись, як автомат, пішов на місце під грім аплодисментів.

Зніяковіла дівчинка прошепелявила «Був у Мері баранець», зробила реверанс, гідний жалю, отримала свою долю оплесків і сіла на місце, червона і щаслива.

Потім уперед дуже самовпевнено вийшов Том Сойєр і з запалом, шалено розмахуючи руками, почав декламувати безсмертні рядки: «О, дайте волі або смерті!», однак, дійшовши до середини, затнувся. Він знітився, відчув страх перед публікою; його ноги підгинались, а горло щось так стиснуло, що він не міг сказати ні слова. Слухачі явно жаліли його, але мовчали, а мовчання було ще гіршим, ніж жалість. Учитель спохмурнів, тож провал був цілковитий. Том спробував було розповідати далі, але нічого не вийшло, і він із соромом пішов на своє місце. Пролунали ріденькі оплески, але одразу ж стихли.

Далі публіка почула «На палаючій палубі хлопець стояв», а також «Ішли ассирійці» та інші шедеври, які так полюбляють декламатори. Потім настала черга таких змагань, як читання вголос і диктант. Невеликий клас латини досить пристойно продекламував вірші. Та найголовнішою подією вечора стали виступи юних леді, які читали власні оригінальні твори.

Одна за одною вони підходили до краю естради, відкашлювалися, розгортали рукопис, перев’язаний миленькою стрічечкою, і починали читати, особливо акцентуючи на виразності та знаках пунктуації. Теми були ті ж самі, над якими свого часу трудилися їхні матусі, бабусі та, безсумнівно, прабабусі, починаючи з епохи хрестових походів. Тут були: «Дружба», «Спогади про минуле», «Промисел божий в історії», «Царство мрії», «Переваги освіченості», «Форми політичного устрою держави», «Меланхолія», «Дочірня любов», «Сердечні прагнення» і так далі.

Головною особливістю цих творів була любовно виплекана меланхолія, і ще — справжнісінька повінь усіляких пишних слів, а на додачу — звичка носитися з якимось улюбленим висловом доти, доки він не зав’язне в зубах і не втратить будь-який сенс; особливо ж кидалася в очі й набридала остогидла мораль, що помахувала куцим хвостом наприкінці кожного твору. Яку б тему не обрала авторка, вона просто зі шкури пнулася, щоб утиснути у свій витвір щось корисне та повчальне для добродійного й релігійного розуму. Фальш цієї моралі очевидна, однак її нічим не викоріниш; вона й досі не переводиться в наших школах і, можливо, залишиться в них, доки й світу. Нема жодної школи у всій нашій країні, де учениці не почувалися б зобов’язаними закінчувати твір релігійною проповіддю; при цьому чим легковажніша та менш релігійна учениця, тим довшою і більш набожною буде мораль. Та годі про це. Гірка правда не всім до смаку. Тож давайте повернемось до іспитів.

Перший із прочитаних творів мав заголовок: «Чи таким має бути життя?» Можливо, читач витримає принаймні один уривок із нього:

«На манівцях життя з яким піднесеним хвилюванням передчуває юний розум жадане довгоочікуване торжество! Уява жваво малює рожевими барвами картини веселощів. У мріях розманіжена поклонниця моди уже бачить себе серед святкової юрби — оточену всезагальною увагою. Її тендітна фігура, огорнута білосніжними шатами, підноситься у вихорі бентежного танцю; її очі сяють найяскравіше; її ніжки пурхають найлегше на цьому веселому зборищі.

У таких солодких мріях час спливає швидко, й нарешті надходить бажана мить, коли вона вступає до того світлого раю, який їй обіцяли щасливі марення. Яким несказанно чарівним здається тут усе її завороженому поглядові! Кожна нова з’ява все більше затягує її в чарівний полон. Але із плином часу вона помічає, що під блискучою оболонкою приховується суєта суєт; лестощі, що колись полонили її душу, тепер лише дратують; бальні зали втратили для неї свою привабливість; тепер із розладнаним здоров’ям та гіркотою в серці вона втікає геть, будучи впевненою, що світські задоволення не здатні втамувати спрагу її душі!»

І далі в такому ж дусі. Читання супроводжував схвальний гул, чувся шепіт: «Як мило!», «Яке красномовство!», «Дуже слушно!» — а коли все це закінчилося особливо набридливою мораллю, слухачі захоплено заплескали в долоні.

Потім виступила струнка меланхолійна панночка з цікавою блідістю обличчя, причиною якої були пігулки та погане травлення, і прочитала «поему». Для прикладу досить буде і двох строф:

ПРОЩАННЯ МІССУРІЙСЬКОЇ ДІВИ З АЛАБАМОЮ

Відтепер і навіки тебе покидаю в цю мить!

Від сумного прощання і сліз моє серце щемить.

Низка спогадів давить чоло, аж мені бракне слів

Передати, як гарно блукати в буянні лісів,

Як скитатися вільно й читати побіля ріки,

І вслухатися в те, як красиво шумують струмки.

Ти була мені домом! І очі, і розум, й tête —

Все в мені холодіє, коли покидаю тебе!

Дуже небагато із присутніх у залі знали, що означає «tête»[2] але вірш усім дуже сподобався.

Наступною перед глядачами з’явилася