Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

ВИДІННЯ

«Ніч була буремна й похмура. Навколо небесного престолу не мерехтіла жодна зоря, але від глухих розкатів грому безперестанку здригалося повітря, коли жахливі блискавиці гнівно розрізали хмарні чертоги небес, немовби не погоджуючись із тим, що знаменитий Франклін[3] приборкав її люту силу!

Навіть несамовиті вітри одностайно покинули свій таємничий прихисток і заходилися буянити над землею, начебто для того, щоб ця буремна ніч здавалася ще жахливішою. У цей час мороку та скорботи моє серце сумувало за людським співчуттям, але натомість —

Мій найдорожчий друг, моя розрада, порадник у дорозі,

Мій промінь світла, щастя провідник з’явилась на порозі.

Вона наближалася, схожа на одне з тих небесних створінь, що постають перед юними романтиками в мріях про сяяння раю, — володарка краси, не прикрашена нічим, крім власної неперевершеної чудовості. Настільки тихою була її хода, що жодним звуком себе не виказала, і якби не чарівний трепет, що повідомив мені про її наближення, вона пройшла би повз мене непоміченою, невидимою, як інші скромні красуні. Дивовижна печаль наповнювала її риси, наче сльози, що застигли на вбранні грудня, коли вона вказала мені на боротьбу стихій під відкритим небом та звернула мою увагу на тих двох, що були тут присутні».

Це жахіття займало десять рукописних сторінок і закінчувалося такою суворою проповіддю, в якій неминучу погибель було обіцяно всім, хто не належить до пресвітеріанської церкви, що за нього присудили найвищу нагороду. Твір, на загальну думку, був найкращим серед усіх, зачитаних на вечорі. Мер міста вручив авторці нагороду й виголосив розчулену промову, в якій сказав, що за все своє життя не чув нічого красномовнішого і що навіть сам Вебстер[4] міг би пишатися таким твором.

Слід зазначити, що творів, в яких слово «прекрасний» було в кожному абзаці, а різні життєві негаразди називали «сторінкою життя», було не менше, ніж звичайно.

Нарешті вчитель, який розслабився і подобрішав від випивки, відсунув крісло і, повернувшись спиною до глядачів, почав креслити на дошці карту Америки для майбутнього іспиту з географії. Але рука в нього тремтіла, з роботою він впорався погано, і по залу хвилею прокотився здавлений смішок. Учитель зрозумів, що над ним потішаються, і захотів виправитись. Він стер губкою зображення й заходився малювати знову, але тільки напсував, і хихотіння посилилось.

Учитель зосередився на роботі й вирішив не звертати уваги на сміх. Він відчував: усі на нього дивляться; йому здавалося, що малюнок виходить вже кращий, а проте сміх не стихав і навіть голоснішав. І не даремно! Із люка на горище, який був просто над головою вчителя, раптом з’явився кіт, прив’язаний за мотузку; голова в нього була обмотана ганчіркою, щоб бідолашний не міг нявкати; повільно спускаючись, кіт вигинався то вгору, то вниз, хапаючи кігтями то мотузку, то повітря. Сміх лунав дедалі голосніше — кіт був уже дюймів за шість від голови учителя, цілком поглинутого своїм заняттям, — нижче, ще нижче, ще трішечки нижче… І раптом кіт відчайдушно вчепився кігтями в перуку і миттю був піднятий на горище, при цьому він не випускав із лап свого трофея. А лиса голова вчителя сліпучо засяяла — учень маляра позолотив її!

Цим і завершився вечір. Учні відомстили сповна. Настали канікули.

Розділ XXII

Том вступив до нової організації — «Товариства юних поборників тверезості», — головним чином приваблений яскравою формою. Він мусив пообіцяти не курити, не жувати тютюн і не лаятись. І одразу ж зробив нове відкриття, а саме: варто лише пообіцяти, що ти не будеш чогось робити, як неодмінно закортить. Незабаром Тому страшенно хотілося курити та лаятись; так хотілося, що тільки надія похизуватися перед публікою в пурпуровому шарфі стримала його від того, щоб покинути лави «юних поборників тверезості». Надходило Четверте липня;[5] проте незабаром він перестав покладати сподівання на це свято — з того часу, як його скували кайдани обітниці, минуло заледве сорок вісім годин, — і натомість почав надіятися на старого суддю Фрезера, який уже дихав на ладан.

Його похорон мусив бути дуже урочистим, якщо вже він був такою важливою персоною. Днів зо три Том посилено цікавився здоров’ям судді Фрезера і жадібно ловив кожну чутку про нього. Інколи суддя подавав надії — тоді Том витягав усі свої регалії і приміряв їх перед дзеркалом. Але на суддю не можна було покладатися — він почувався то краще, то знову гірше. Зрештою поширились чутки, що діло йде на поправку, а потім — що суддя й зовсім одужує. Том був дуже невдоволений, він почувався так, наче над ним насміялись, тому одразу вийшов із товариства. Вночі судді знову стало зле, і він віддав Богу душу. Том вирішив більше ніколи нікому не вірити.

Похорони були чудові. Юні поборники тверезості брали участь у церемонії з таким шиком, що колишній їхній побратим ледь не вмер із заздрощів. Зате Том був вільний — принаймні в цьому він знайшов собі розраду. Тепер він міг курити і лаятись, але з подивом зрозумів, що йому цього вже зовсім не хочеться. Від однієї думки, що він не зв’язаний жодною обітницею, всі його гріховні бажання зникли.

Незабаром Том несподівано для себе помітив, що час немовби застиг, а канікули, яких він так чекав, не приносять йому задоволення.

Він почав вести щоденник, але за три дні анічогісінько не сталось, і цю справу Том теж облишив.

Потім приїхав негритянський оркестр, який справив велике враження на жителів міста. Том і Джо Гарпер також зібрати собі команду музик і були щасливими цілих два дні.

Але навіть довгождане Четверте липня вийшло не зовсім вдалим, бо дощ лив, як із відра, процесії не було, а найславетніша у світі людина (так, принаймні, вважав Том), справжній сенатор Сполучених Штатів Бентон дуже розчарував його, бо виявився не велетнем двадцяти п’яти футів на зріст, а звичайною людиною.

Приїхав цирк. Після цього хлопчаки цілих два дні, спорудивши шатро із старих килимів, давали вистави. За вхід брали три шпильки з хлопчика та дві — з дівчинки, але потім і цирк набриднув.

Приїхали гіпнотизер і френолог, потім поїхали, і в містечку стало ще гірше й нудніше.

Іноді хлопчики й дівчатка влаштовували вечірки, але це бувало так рідко, що після веселощів було ще важче витримувати порожнечу від однієї розваги до іншої.

Беккі Тетчер поїхала на