Читати книгу - "Голодні ігри, Сьюзен Коллінз"

Досі тримаючи Цинну за руку, я підійшла до металевого люка й ступила на нього.

— Пам’ятай, що казав Геймітч. Тікай, шукай воду. Все інше потім... — (Я кивнула). — І знай. Мені заборонено робити ставки, але якби я міг, то обов’язково поставив би на тебе.

— Справді? — прошепотіла я.

— Справді, — відповів Цинна, а тоді нахилився і поцілував мене в чоло. — Удачі тобі, дівчино у вогні.

Раптом на мене опустився скляний циліндр, він розірвав наші руки і розділив нас. Цинна легенько вдарив пальцями під підборіддя. Тримай голову високо.

Я задерла підборіддя й виструнчилася. Циліндр почав підніматися. Протягом п’ятнадцяти секунд мене оточувала абсолютна темрява, а тоді металевий люк виштовхнув мене на поле просто неба. На якусь мить мене осліпило яскраве сонце, подув сильний вітер, і я радо відмітила, що до мене долинає приємний запах сосон.

А тоді легендарний ведучий Клавдій Темплсміт оголосив:

— Пані та панове, оголошую сімдесят четверті Голодні ігри відкритими!

Розділ 2

Шістдесят секунд. Саме стільки часу ми повинні стояти на металевому диску й чекати на гонг. Якщо ослухатися і зійти з диска швидше ніж за хвилину, вмонтована міна підривається — і трибут залишається без ніг. Шістдесят секунд, щоб роздивитися всіх трибутів, які стоять колом на однаковій відстані від Рогу достатку — велетенського золотого рогу із закрученим хвостом. Верхній отвір розташований приблизно на висоті двадцятьох футів, а з нього визирає все, необхідне на арені. Харчі, пляшки з водою, зброя, ліки, білизна, сірники. Навколо Рогу достатку розкидані інші речі, і що далі вони лежать від Рогу, то менша їхня цінність. Наприклад, за кілька кроків від моїх ніг лежить плівка. Можливо, вона б стала у пригоді під час зливи, і тільки. А от із самого Рогу достатку вистромлюється намет, який зміг би захистити за будь-якої погоди. Якби ж я була достатньо сильною, щоб змагатися з іншими двадцятьма трьома трибутами... Але я отримала чітку вказівку навіть не намагатися.

Ми стояли на відкритій рівнині, під ногами був пересохлий твердий ґрунт. За спинами трибутів навпроти мене не виднілося нічого: жодного пагорба чи скелі. Праворуч виблискувало озеро. Ліворуч і позаду простягнулися густі соснові ліси. Ось куди мені треба бігти. Негайно.

Але щедрі дари перед очима були такі спокусливі, що втриматися буде зовсім не легко. А головне, я знала: якщо не я, то хтось інший їх отримає. Трибути-кар’єристи, яким удасться вижити у кривавій різанині, розділять між собою всі ці життєво важливі запаси. Раптом щось привернуло мою увагу. На купі акуратно складених вовняних ковдр лежав срібний сагайдак зі стрілами і лук. Вони ніби чекали на мене.

«Це моє, — подумала я. — Це призначалося мені».

Я прудка. Я бігаю швидше за всіх дівчат у школі, принаймні на короткі дистанції. А тут усього сорок кроків, відстань саме для мене. Я знала, що добіжу, що схоплю лук першою. Але питання в тому, як швидко я зможу забратися геть. Поки я вилізу нагору та схоплю зброю, інші добіжать до Рогу. З одним чи двома я би ще впоралася, але якщо їх буде дюжина і вони наблизяться впритул... Тоді мене просто заб’ють списами й битками. Або дужими кулаками.

Хоча, з другого боку, я не єдина ціль. Ладна битися об заклад, що інші трибути випустять з уваги невеличку дівчину, хай вона й отримала одинадцять балів за показовий виступ, і кинуться знешкоджувати куди небезпечніших суперників.

Геймітч наказав мені не бігти до Рогу, але він ніколи не бачив, як я бігаю. Можливо, якби побачив, то порадив би вчинити саме так. Дістати зброю. Вона — мій єдиний порятунок... Лук був тільки один. Я усвідомлювала, що хвилина майже спливла, а я досі так і не вирішила, що діяти. Ноги приготувалися бігти до лука, а не до лісу. Але раптом я помітила Піту. Він стояв досить далеко, через п’ять трибутів від мене, але мені здалося, що я побачила, як він заперечливо хитає головою. Проте яскраве сонце осліпило мене, і поки я вагалася, пролунав гонг.

І я проґавила! Проґавила свій єдиний шанс! Кількох секунд затримки виявилося достатньо, щоб змінити стратегію. Якусь мить мої ноги топталися на місці, поки мозок вирішував, у якому напрямку бігти, а тоді я кинулася вперед й ухопила плівку і буханець хліба. Плівка виявилася зовсім легкою, і я так розізлилася на Піту за те, що він відвернув мою увагу, аж пробігла зо двадцять кроків, аби прихопити ще й жовтогарячий наплічник. Не можу ж я втекти ні з чим!

Якийсь хлопець, здається, з Округу 9, підбіг до наплічника водночас зі мною, і кілька секунд ми тягали його туди-сюди, аж раптом хлопець закашлявся кров’ю і забризкав моє обличчя теплою липкою рідиною. Я бридливо відступила на крок. А тоді хлопець упав на землю. З його спини між лопатками стирчав ніж. Значить, інші трибути вже добралися до Рогу достатку, й розпочалася різанина. І справді: дівчина з Округу 2 підхопила з півдюжини ножів і тепер щодуху бігла до мене. На тренуваннях я бачила, як вона метає ножі. Вона завжди влучала в ціль. І я — її наступна мішень.

Розмитий жах сконденсувався в цілком конкретний страх перед дівчиною-хижачкою, яка от-от мене прикінчить. Адреналін шугнув у кров, я закинула наплічник за спину і чимдуж помчала до лісу. У повітрі почувся свист, і я здогадалася, що вона таки метнула в мене ніж. Я інтуїтивно підняла наплічник, щоб захистити голову. І гостре лезо увійшло саме в рюкзак. Пропихаючи руки в ремінці наплічника, я зникла в густих деревах. Я відчувала, що дівчина не переслідуватиме мене. Що вона повернеться назад до Рогу достатку, поки ще решта трибутів не розхапали найнеобхідніших речей. На моєму обличчі з’явилася посмішка.

«Дякую за ніж», — подумала я.

Добігши до лісу, я розвернулася і якусь мить дивилася на поле. Приблизно з дюжину трибутів безжально вбивали одне одного біля Рогу. Ще кілька лежали непорушно на землі. Ті, хто вирішив утікати, зникли в лісі чи саме перетинали пустир, прямуючи у протилежний від мене бік. Я бігла щодуху, аж поки густий ліс повністю не сховав мене від інших трибутів, і тільки тоді трохи пригальмувала. Наступні кілька годин я то йшла, то бігла, тікаючи якнайдалі від своїх можливих переслідувачів. Під час сутички з хлопцем з Округу 9 я загубила хліб, але, на