Читати книгу - "Вічник"

Лише раз, коли ми ночували під чорничним берегом («В дім, де їдять лісову ягоду й чорницю, доктори не ходять»), делікатно зронив:

«Виджу, якась печаль тобі серце лиже».

Я стенув плечима.

Він зірвав якісь квітки, зв'язав їх у китичку і простяг мені:

«Пусти се за водою. Але нараз. І піде з цвітом за водою і твоя жура».

Я так і вчинив, щоб його не гнівити, – у зворі грізно клекотіла поточина. А тоді з полегкістю відкрився своєму благодійнику. Розказав про гімназію, про Терку, про жандарма Ружічку, який потолочив моє молоде життя на полову.

«Ніхто й ніщо не може занапастити чоловіка, крім нього самого, – припечатав мою повість пан Джеордже. – Як ти до світа – так світ до тебе. Кедь довго будеш зазирати в безодню, то безодня зазирне в тебе. Не карай себе споминами і не журися за будучність. Долю твою вовк не з'їсть. А Терка... Жінки нам не належать, то вони нас вибирають, а не ми їх. І на жандарма того не лютуй. Відпусти його з серця. Він і так до тебе прийде, сам...»

«Як? Нащо?» – вихопилося в мене.

«За хрестиком своїм. Невгомонна душа християнська».

Ті слова тоді видалися мені дуже дивними. Скоро я забув про них. І, як роса з листа, звітрювалася помалу моя осмута.

Коли бук заярів міддю, спустилися ми в долину Вівчарі – в село, ми – у жовто-камінний город Сигот Тут пан Джеордже тримав фармацію. Порядкував у нір: син – бородатий, холодноокий черевань. Про такш кажуть: злости – повні кости. Я хотів іти найматися на чорнову біржу, та старий аптекар покликав мене асистентом (аби не сказати слугою). Матиму в нього стіл, постіль, обшиву, ще й якісь леї на жеб. На що мені без документів ще надіятися?

Поселили мене в сінях при самій аптеці. Я гадкував за стерильним порядком, добував п'явиць, мив баночки, нарізав папір на порошки, розносив готові ліки замовцям, вночі і в неділю виходив на дзвоник. До аптеки мали право вступати будь-коли.

На пам'яті прописана задавнена картина. Ніч, за склом осіння мжа. Бляшаний когут скрипить на даху. Бліки від свічі грають на порцелянових ступках. Дрімають скляниці з латинським клинописом. Та збудилися шальки терезів, на одній ліки, на другій – отрута. Аптекар прискалив око, ворожить щось пінцетом. Хукає на пальці, наче вдихає в кристалики життя. У сінях чекає старий волох у мокрому сардаку. Він постукав опівночи:

«Пане патекароше, Ануца вмирає. У всьому Марамурешу неє таких ліків, які б її підняли. До вас відпровадили. Два дні йшов».

У чорній руці тремтить масний папірець. Винувато сміються дитячі очи.

«Почекайте, чоловіче, тут виноград на таці», – каже пан.

Холодні терези хлип туди, хлип сюди. Завмерли. Аптекар не дихає, щоб не порушити момент дози, момент істини. Ліки готові. Волох нишпорить у мокрому сардаку, а аптекар зсипає йому в тайстру виноград і груші.

«Бог вам віддячить, паночку».

Подяк він не чекав. («Земля і сонце довговічні тому, що існують не для себе».) Часто їздив по хворих, бувало, що і в далекі села. Під вечір сідав коло відкритого коминка і скромно трапезував: легка страва з квасолі чи крупи і незмінно всяка зеленина, цибуля й часник. Часом націджував собі шклярик черленого вина. На столі завжди були горіхи, яблука, сушене грозно, мед.

Повечір'я минало в гербарії, що займав увесь простір під стріхою. Я помагав йому: склеював картонні табли під рослини, носив до художника замальовувати, а коли аптекар купив фотоапарат, я перебивав оту колекцію на цинкові пластини.

День починався в нас рано. Коли я не мав наглої роботи, пан Джеордже часто брав мене з собою на пішу чи кінну прогулькою вздовж ріки. Він називав се «розтрушуванням калорій і струшуванням років».

«Ти уявляєш товстого і дряхлого чоловіка на коні? – запитував мене. – І я не уявляю. Тому йди сідлай кобил».

«Доброї днини вам, добрий пане Джеордже, – ламали в пошані шапки земледільці заплавних полів. – За вами годинника можна звіряти».

Він радо з ними перемовлявся, а відтак сумовито звертався до мене:

«Щастя сих людей – у їжі. У них порожні серця, м'яка воля і тверді кістки. Вони йдуть борозною життя і не знають, коли зупиняться. Вони товчуться між щастям і нещастям. Я вчуся в них мудрости і спокою, бо вони вміють безтурботно приймати те, що їм відпущене небом».

«Вони вас дуже поважають», – сказав якось я.

«А знаєш чому? Бо добрим я роблю добро і недобрим теж роблю добро. Щирим я вірний і нещирим теж вірний. Бо я виховую не їх, а себе».

На ранкових променадах мав він хіть до любомудрування. Пам'ятні мені його розмисли про старість.

«Старість, якщо вона мудра, – найліпша пора життя. Але, на жаль, і вона минає. Якщо весь час користуєшся гострим, воно не може довго зберігати гостроту. Барви притупляють зір, звуки – слух, смакування – смак. І ти повертаєш з верховини в долину, від перезрілости – в дитинство. Чи обіймає мене через се печаль? Коли й так, то печаль моя світла. Бо хіба я міг зупинити те, що мене породило? Хіба робив щось для того, аби жити? І зараз, ненавидячи смерть, вириваючи від неї инших, хіба я можу якось уникнути її сам?

Немає повноти без порожнечі. Без пустоти немає посуду, без пустоти немає ні вікна, ні дверей, ні дому. Тридцять спиць у колесі, але немає колеса, якщо між ними немає пустоти. І ми одною ногою завжди там – у пустоті.

Мені сумно, але не гірко. Я нічого не залишаю, за чим банував би. Створюючи щось, я тим не володів. А звершуючи щось успішно – не гордився. У траві мене зачали, травою я кормився, травою перегодом і сам проросту...

Я знайшов своє місце, вибрав рукомесло для задоволення, я узгоджувався з часом і примирявся з людьми. Я не розсіював свій розум на пусте, нічому не противився і ні з чим не боровся. Так мене навчила Природа, в якої все без насильства, все пройняте благом. Тому я ніколи не