Читати книгу - "Заручені"

— Саме так — оце я й мав на увазі.

— Негідник той, хто не дотримає обіцянки.

— Але треба знайти другого свідка.

— А я вже його знайшов. Отой дурник, мій братик Жервазо, зробить усе, що я йому скажу. Ти його почастуєш вином?

— І обідом,— відповів Ренцо.— Ми приведемо його сюди побенкетувати з нами. Тільки ж чи він зуміє?

— А я його навчу: адже ти знаєш, його мозок увесь дістався мені.

— То до завтра...

— Гаразд!

— Надвечір...

— Чудово!

— Тільки ж гляди! — сказав Ренцо, знов прикладаючи пальця до губів.

— Ото ще мені! — відповів Тоніо, підносячи руку й схиляючи до правого плеча голову з виразом на обличчі: «Ти мене ображаєш».

— А якщо жінка тебе спитає, а вона, звичайно, не мине нагоди...

— Щодо брехні, то я своїй жінці заборгував так, що вже й не знаю, чи пощастить коли-небудь розквитатися з нею. Та вже придумаю якусь небилицю, щоб зацитькати її.

— Завтра вранці,— сказав Ренцо,— ми поговоримо докладніше, щоб гарненько домовитись про все.

І по цьому вони вийшли з шинку. Тоніо попрямував додому, вигадуючи всякі дурниці, щоб розповісти своїм жінкам, а Ренцо пішов повідомити своїх про досягнуту угоду.

Тим часом Аньєзе марно намагалася переконати дочку, котра проти будь-якого її доказу висувала то одне, то друге положення своєї дилеми: або ж ця справа нехороша, і її робити не слід; або ж навпаки, то чому тоді не сказати про це падре Крістофоро?

Ренцо повернувся радісний і, розповівши про все, скінчив вигуком: «Ге?» — що мало значити: «От я, так я! Хіба можна було придумати щось краще? Ви б, мабуть, до цього й не додумалися?» — і таке інше...

Лючія тихенько похитувала головою; інші двоє від надмірного хвилювання мало зважали на неї; так обходяться звичайно з дитиною, не сподіваючись, що вона відразу збагне, що насправді відбувається, і від якої згодом проханнями та вмовляннями вдасться домогтися чого треба.

— Добре воно-то добре,— сказала Аньєзе,— тільки ви не все врахували.

— Чого ж іще бракує? — спитав Ренцо.

— А Перпетуя? Про неї ви й геть забули. Тоніо з братом вона ще впустить; а вас, та ще й удвох!.. Тож гарненько подумайте! їй, мабуть, наказано не підпускати вас і близько, як ото хлопчака до дерева із спілими грушами.

— Як же бути? — мовив дещо збентежений Ренцо.

— А ось як,— я уже все це обміркувала. Піду з вами і я. У мене є один секрет, чим привабити її і так зачарувати, що вона не помітить вас — і ви зайдете. Я покличу її і заведу мову про таке... ось побачите.

— Як вам дякувати! — вигукнув Ренцо.— Я завжди казав, що ви в усьому нам підпора.

— Але все це буде ні до чого,— вела далі Аньєзе,— якщо не вдасться умовити Лючію: вона вперто твердить, що це гріх.

Тоді й Ренцо вдався до своєї красномовності, але Лючію годі було чимось переконати.

— Я не годна відповісти на всі ваші докази,— відказала вона,— а тільки бачу одне: щоб зробити так, як ви кажете, доводиться вдаватися до хитрощів, вигадок, брехні. Ой Ренцо, не так ми з вами почали! Я хочу стати вашою дружиною (вимовляючи це слово і пояснюючи оцей свій намір, вона ніяк не могла оволодіти собою і густо зашарілася), але тільки чесним шляхом, із страхом божим, перед вівтарем. Покладімося в усьому на волю божу. Хіба не знайде вій способу допомогти нам краще, ніж це зможемо зробити ми з усіма нашими штуками та хитрощами? І навіщо приховувати все від падре Крістофоро?

Суперечка не вщухала, й здавалось, їй не буде кінця, коли нараз квапливий стукіт сандалів та лопотіння сутани, схоже на звуки, що їх спричинюють повторні пориви вітру, вдаряючи в завислі вітрила, звістили про наближення падре Крістофоро. Всі вмовкли, а Аньєзе ледве встигла шепнути на вухо Лючії: «То дивись же, не пробалакайся при ньому!»

Розділ сьомий

Коли падре Крістофоро з'явився, він був подібний до хорошого полководця, який програв не зі своєї вини важливу битву і був засмучений цим, хоч і не занепав духом, стурбований, але не розгублений, і з усією швидкістю, але без усякої паніки, поспішав туди, куди його кликала необхідність, щоб укріпити слабкі місця, зібрати війська й повіддавати нові накази.

— Мир вам,— мовив він, заходячи.— Так от, від цього чоловіка сподіватись нічого; тож тим паче треба покладатися на бога, і в мене вже в деяка запорука його заступництва.

Хоча ніхто з трьох і не покладав великих надій на спробу падре Крістофоро, бо ж тиран, який відмовляється від насильства без усякого примусу, єдино на догоду звичайним благанням, був би не тільки рідкісним, а просто-таки нечуваним явищем,— і все ж сумна звістка була ударом для всіх. Жінки посхиляли голови, але в душі Ренцо гнів переборов пригніченість духу. Ця звістка застала його вже досить озлобленим від численних сумних несподіванок, марних спроб, обманутих надій, а крім того, в дану хвилину його ще й дратувала Лючіїна впертість.

— Хотів би я знати,— закричав він, скрегочучи зубами й повишуючи голос, чого ніколи раніше не дозволяв собі в присутності падре Крістофоро,— хотів би я знати, які докази наводив цей пес, аби довести... аби довести те, що моя наречена... не повинна бути моєю нареченою.

— Бідний Ренцо! — сумно відповів чернець, ніби закликаючи його лагідним поглядом до упокорення.— Якби насильник, збираючись учинити несправедливість, завжди був зобов'язаний давати пояснення, то справи б ішли зовсім інакше, ніж ідуть тепер.

— Виходить, цей пес заявив, що він не хоче просто тому, що взагалі не хоче?

— Він навіть і цього не сказав, бідний мій Ренцо. Адже це вже було б неабияким кроком уперед, якби, чинячи беззаконня, тирани відкрито признавались у цьому.

— Але ж він щось та повинен був сказати? Що ж він говорив, оцей виплодок пекла?

— Його слова я чув, однак не зумів би повторити їх тобі. Слова несправедливого, але всесильного чоловіка доходять до нас і випаровуються. Він може розгнівитися на те, що ти в чомусь підозрюєш його, і воднораз дати тобі відчути, що твоя підозра має під собою грунт; він може образити — і все ж вважати себе самого покривдженим; знущатися й вимагати сатисфакції; залякувати й скиглити, бути нахабним — і вважати себе бездоганним. Не розпитуй більше про це. Він не вимовив ні її імені, ані твого, не показав знаку, що знає вас; не заявив