Читати книгу - "Заручені"

жодних претензій, але... але, на жаль, я мусив зрозуміти, що він непохитний. І все ж покладімося на бога. А ви, бідолашки мої, не занепадайте духом; і ти, Ренцо, повір мені, що я готовий увійти в твоє становище й відчуваю те, що відбувається в твоїй душі. Однак — потрібне терпіння! Це суворе слово, гірке для невірного. Але ти... Невже ти не захочеш подарувати господу богові день-два, взагалі — скільки йому буде потрібно часу для того, щоб дати перемогти справедливості? Час в його владі, і все в божій волі! Покладись на всевишнього, Ренцо, і знай... знайте ви всі, що в моїх руках уже є ниточка, щоб надати вам допомогу. Нічого більше я поки-що сказати не можу. Завтра я вже не зайду до вас; мені доведеться цілий день пробути в монастирі — усе задля вас. Ти, Ренцо, постарайся пройти туди; якщо ж через якийсь непередбачений випадок ти сам не зможеш, тоді пошліть надійну людину, якого-небудь меткого хлопчака,— я ним дам знати про все, що станеться. Проте вже смеркає, і мені треба поспішати до монастиря. Отож вірте і не занепадайте духом! Прощавайте!

І з цими словами він поквапно вийшов і вистрибцем, майже бігом, став спускатися звивистою кам'янистою стежкою, аби тільки не запізнитися до монастиря, ризикуючи дістати добрячу прочуханку або — що для нього було набагато тяжче — єпітимію, яка позбавила б його змоги бути назавтра при повній зброї, щоб виконати те, чого вимагатимуть інтереси його улюбленців.

— Ви чули, що він сказав про цю... як її... про ниточку, яка в нього є, щоб надати нам допомогу? — спитала Лючія.— Треба звіритися на нього. Це такий чоловік, що коли він обіцяє...

— Якщо справа тільки в цьому,— урвала її Аньєзе,— то йому слід було б висловитись ясніше або ж відкликати мене вбік і прямо сказати, в чім тут річ...

— Порожня балаканина! Я сам упораюсь, сам! — у свою чергу урвав її Ренцо, заходивши туди й сюди по кімнаті. Його голос і погляд не залишали ані найменшого сумніву щодо смислу цих слів.

— Ренцо! — вигукнула Лючія.

— Що ви маєте на увазі? — прилучилася й Аньєзе.

— А що тут мати на увазі? Я розправлюся з ним сам. Хай в ньому сидить хоч сто, хоч тисяча чортів, та зрештою він з кісток і м'яса...

— Ні, ні, ради всього святого!..— почала була Лючія, та сльози заглушили її слова.

— Таких слів не можна казати навіть жартома! — зауважила Аньєзе.

— Жартома? — вигукнув Ренцо, спинившись перед Аньєзе, яка сиділа на стільці, і втупившись у неї витріщеними очима. — Жартома! Ось побачите, який вийде жарт!

— Ренцо! — через силу крізь ридання промовила Лючія.— Я ніколи не бачила вас таким.

— Ради всього святого, не кажіть більше таких речей,— квапливо заговорила Аньєзе, стишуючи голос.— Ви, напевно, забули, скільки рук в його розпорядженні? Та й навіть якби... Боронь боже!.. На бідних завжди найдеться розправа.

— Я сам розправлюся, зрозуміло? Нарешті пора! Справа нелегка, і я це знаю. Він здорово стережеться, кровожерний пес. Знає, в чім річ! Але це пусте. Рішучість і терпіння... і проб'є його година! Так, я з ним розправлюсь і вирятую весь окіл... скільки людей стануть благословляти мене... А далі в три стрибки...

Жах, що охопив Лючію від цих цілком певних слів, осушив сльози й дав силу заговорити. Забравши руки із заплаканого обличчя, вона сумно й воднораз рішуче сказала Ренцо:

— Виходить, у вас уже пропало бажання брати мене за дружину. Я дала слово юнакові, в якому був страх божий; а чоловік, котрий... Хай він буде навіть у безпеці від усякої розправи, від усякої помсти, хай він буде навіть королівським сином...

— Ну що ж! — закричав Ренцо із перекривленим обличчям.— Ви не дістанетесь мені, зате не дістанетесь і йому. Я залишуся тут без вас, а він вирядиться до всіх...

— Ні, ні, на бога, не говоріть так, не робіть таких очей,— вигукнула Лючія.— Я не можу, не можу бачити вас таким! — гукала вона далі, в сльозах і благаннях ламаючи руки, а Аньєзе тим часом називала юнака на ймення, трясла за плечі, щоб хоч трохи заспокоїти. Якийсь час він стояв непорушно і, замислившись, вдивлявся в благальне обличчя Лючії. Потім нараз зловісно глянув на дівчину, відступив і, вказуючи на неї пальцем, закричав:

— Так, її, її він хоче! Смерть йому...

— Але ж я... яке ж я вам зробила зло? Чому ви хочете моєї смерті? — сказала Лючія, падаючи перед ним навколішки.

— Ви? — відповів він голосом, де бринів якийсь інший гнів, але все ж гнів.— Ви? Де ваша любов? Чим ви її довели? Хіба я не благав вас, не благав без кінця? А ви все «ні» та «ні»!

— Я згодна, згодна,— поривчасто відповідала Лючія,— піду до курато завтра або хоч і зараз, якщо ви цього хочете. Піду, тільки будьте колишнім Ренцо.

— Ви мені обіцяєте? — спитав Ренцо, і його обличчя та голос відразу пом'якшали.

— Обіцяю.

— То пам'ятайте ж свою обіцянку!

— Дякую тобі, творець! — вигукнула Аньєзе, зрадівши ще дужче.

Чи думав Ренцо під час цього нестямного спалаху гніву про те, яку користь можна було дістати від Лючіїного переляку? І чи не постарався він штучно роздмухати цей гнів, щоб примусити дівчину дати згоду? Наш автор заявляє, що нічого не знає, а на мою думку, і сам Ренцо гаразд не відав цього. Безперечно одне: він справді був розлючений нахабством дона Родріго й жадав Лючіїної згоди, а коли дві сильних пристрасті одночасно клекочуть у грудях чоловіка, то ніхто, і найменше він сам, неспроможний чітко розрізнити голоси бурхливих пристрастей і з певністю сказати, яка з них бере гору.

— Я обіцяла вам,— відповіла Лючія тоном боязкого й люблячого докору,— але й ви обіцяли мені не бешкетувати, покластися в цій справі на падре Крістофоро.

— Боже мій! Таж через кого я так шаленію? Ви, здається, вже збираєтесь відступитися,— це щоб я знову викинув якогось коника?

— Ні, ні, — похапцем відповіла Лючія.— Я обіцяла і слова не порушу. Але ж подивіться, як ви примусили мене дати обіцянку. Тільки не доведи господи...

— Чому, Лючіє, вам хочеться бачити все в чорному світлі? Адже Господь відає, що ми не скривдили нікого.

— Обіцяйте мені востаннє бодай це.

— Обіцяю словом честі бідняка.

— Але цього разу дотримайте слова,— сказала Аньєзе.

Тут автор признається, що не знав, чи була Лючія все ж невдоволена з того,