Читати книгу - "Марта"

На вулицю вибігла дівчина. Кирпата, очі — дві сміхотливі горошинки, і ямочки на щоках. Коротке русяве волосся стоїть сторчма з-під білої косинки. Сіра чоловіча гімнастерка, оперезана тоненьким поясом. Ніби хлопчик-горобчик, грубенький, маленький, недоладно збитий.

Дівчина роззирнулася навколо і, помітивши Івана, рушила до нього.

— Мені дуже сподобалося, як ви говорили, товаришу! — подала рішуче руку. — Саша, будьмо знайомі!

— Іван. Дякую за теплі слова.

— Але я думаю, що деякі положення ваші потрібно допрацювати! Ви ж ситуації на місцях не знаєте!

Іван оторопів від такого натиску. Дівчинці, мабуть, і двадцяти немає, а, може, й вісімнадцяти, а так зухвало говорить із досвідченим партійником з Харкова. Емоції миттю змінювали одна одну. Спершу — приємне тепло гордості за похвалу, потім колюче незадоволення від критики, врешті — захват революційним натхненням Саші. В її словах він уловив раціональне зерно. Ось за таким молодим поколінням — світле майбутнє комунізму!

— ... Одне слово, потрібно доробити негайно! — врешті закінчила Саша.

— Вирішено, переписуємо, — виніс вердикт Іван, запалений ентузіазмом дівчини.

— Ой, я машинку дістану! Зачекайте! — підхопила нова знайома і заскочила назад до будинку.

Вже за кілька хвилин вони йшли вдвох вечірніми вулицями Києва. Іван в одній руці тримав свій невеликий саквояж, з яким прибув із Харкова, а в другій, під пахвою, — друкарську машинку. Поряд дріботіла Саша, час від часу забігаючи наперед, щоб зупинитися, розвернутися і ще щось «пояснити».

— Де ви вирішили ночувати?

— Я думав у сестри, але ще не вирішив остаточно. Вона одружена, троє дітей.

— Як — ще не вирішили?! Надворі ж ніч! Так не можна, — здивувалася Саша. — Залишайтеся у мене.

— Ну, це не зовсім зручно.

— Цілком зручно, я можу постелити вам на підлозі.

Іван зніяковіло мовчав.

— Ах, червоноармієць, партієць, більшовик, а не зрікся буржуазної моралі! — безтурботно засміялася Саша, але потім на мить спохмурніла. — Тільки.

— Тільки?..

— Ви не зважайте. Знаєте, житлова криза зводить

таких різних людей разом. Поряд з моєю кімнатою мешкає непманка і шкурниця. У неї інколи буває людно й шумно. Воюю з нею щодня. Але що поробиш!

— Ми вдвох з нею справимося, — Іван підморгнув Саші.

— Як вам тут, у нас, у Києві? — запитала дівчина.

— Гарний ваш-наш Київ, але, якщо чесно говорити, то провінційно тут якось, затхла атмосфера... А всюди зараз одна проблема — непмани. Не розумію я нових порядків. Повсюдно лунає «гроші», «нетто, «брутто», «накладні». Класовий ворог ходить у хутрах, а простий робітник голодує. Тільки думаєш щось зробити, — кажуть, давай самооплатність! Я усвідомлюю, що необхідно державний бюджет полегшити, але щось тут у цьому всьому неправильне, гниле.

Іван говорив емоційно, уривчасто. Саша бачила, що все це йому дуже болить.

Зайшли до кімнати. Вона була майже порожньою. Справа від входу стояло ліжко і дерев'яний потертий стілець. Над ліжком — портрети Леніна, Маркса і Троцького.

Зліва на маленькому столику, який раніше панам слугував для гри в карти, але після того мав, мабуть, кілька важких років, лежало кілька книжечок. Іван прочитав заголовок тієї, що зверху: Коллонтай «Новая мораль и рабочий класс».

«Своя людина», — подумав Іван.

Марта бігла вгору по сходах, а в голові зринали уривки розмови з гоноровою дружиною заможного бельгійця. Та щойно приїхала з Франції й привезла кілька модних журналів, за якими кравчиня мала пошити нове плаття.

Спершу Марті зовсім не хотілося відповідати на нудну балачку замовниці. Надто тоді, коли та між іншим обмовилася:

— А ви чули, що до Києва знову приїздить Айседора Дункан? Здається, буде танцювати 25 й 27 травня у театрі імені Тараса Шевченка...

Молода кравчиня на мить заціпеніла, а потім різко обірвала жінку: