Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Він сів поруч зі мною в той час, як єпископ Кармеллі подався в голову столу, аби сісти на запропоноване почесне місце поряд із господинею і долучитися до загальної розмови.

— Едіто? — здивовано проказав отець Люк, вгледівши мене. — Що Ви тут робите?

— Те саме можна було б запитати й у Вас, отче, — з посмішкою недовіри глянула я у сховані за скельцями окулярів сірі очі отця Люка. — Про своє запрошення до пані Зірки я Вам розповіла ще вдень. Ви ж про своє промовчали.

Мої слова вікарія аж ніяк не знітили.

— Чесно... я не знав, що мова йде про візит до однієї й тієї ж особи, — миролюбиво відповів він, наче присоромлений кавалер. — Навіщо мені було б робити з цього таємницю? Та й взагалі не знав, що доведеться кудись супроводжувати його превелебність. То до слова у мене прийшлося, що часом нова зустріч трапляється швидше, ніж очікуєш.

І справді, чого це я завелася?

Мабуть, отець Люк, як і я, почувався досить дивно за цим столом. Присутні нас ніби не помічали. Вони продовжували гомоніти про своє, а ми, сидячи скраю столу перед тацею з канапками і фруктами, були наче відокремлені невидимою стіною від решти.

— Я вже збиралася йти звідси, бо ненавиджу проводити вечори у компанії незнайомих людей, — проказала я невпевнено. — Якби мене хто попередив, що доведеться отак бездарно провести вечір...

— Але ж ми з Вами знайомі, — отець Люк посміхнувся. — Тож поспішати не варто. Може, все ж залишитесь, аби скласти мені товариство, бо я тут, окрім Вас та єпископа Кармеллі, теж нікого не знаю... Як бачите, його превелебність має якісь справи до господині дому... Та й найцікавіше зазвичай трапляється при кінці.

Ох вже ці пророцтва від отця Люка!

Ледь стримуючи роздратування, я знову зиркнула на вікарія.

— При кінці чого?

— Будь-чого.

Схоже, він був у доброму гуморі і просто дражнив мене.

— Отче, як хочете, то залишайтеся, а в мене є куди цікавіші справи, ніж сидіти за цим столом незрозуміло навіщо. До того ж я вже поспілкувалася з господинею, тож далі мені тут робити нічого.

Рука отця Люка раптом стиснула під столом мою руку.

— Зачекайте. Якщо Вас сюди запросили, то для цього є якась причина. Едіто, Ви не дізнаєтеся, у чому справа, якщо просто встанете й підете...

— Вона мені вже відома, отче.

Насправді мені перехопило подих від несподіванки, коли він торкнувся моєї руки, але забирати свою руку з його долоні я не поспішала. Він сам розтиснув пальці.

— Невже?

— Так. І повірте, причина насправді дуже банальна.

Отець Люк посміхнувся.

— То може так видатися лише на перший погляд, Едіто. Ви ж бачите... і Ви, і я наче зайві за цим столом, — продовжував отець Люк польською майже пошепки. — Але раз ми тут, то це для чогось потрібно. Ця пані Зірка не та людина, аби запрошувати на гостину сторонніх людей... Навіть єпископ Кармеллі почуває себе в цьому товаристві ніяково, — додав він за мить.

— Це ж натуральне свинство! — відповіла я, все більше жалкуючи, що не можу те саме проказати смачніше, українською.

— Ні, це звичайна манера поведінки місцевої провінційної знаті, — усміхнувся одними кутиками уст отець Люк. — Ставтеся до цього з іронією. Слухайте, спостерігайте — і Ви зможете зробити для себе багато цінних відкриттів.

— Де Ви навчилися такого, отче? — здивувалася я. — Ви ж не місцевий. Звідки Вам знати особливості натури цих людей?

— Гм... — отець Люк нахилився до мого вуха. — Відкрию Вам секрет Полішинеля: люди скрізь однакові. Все, що я знаю про людей, — то лише завдяки тому, що ніколи не поспішаю вставати та йти. Та якщо бажаєте знати, ось що мені відомо: скоро у місті вибори, і оця пані, — отець Люк вказав поглядом на господиню маєтку, — збирається балотуватися до місцевого муніципалітету. Ці люди — її команда.

— Єпископ Кармеллі її команда? — не втрималася я. — Він же католицький священик!

— Говоріть тихше, — отець Люк нахилився зовсім близько до мене. — Саме так, він єпископ і має авторитет серед прихожан. А католиків у цьому місті досить багато... Тепер розумієте?

— І він згоден на таке? Згоден агітувати за пані Зірку в костелі?

Отець Люк подивився на мене, як на нерозумну дитину.

— Все залежить від того, що йому запропонують. Дієцезія завжди чогось потребує.

Оце так... Щось я нічого не второпала. Старовинна картина, місцеві вибори... Щирість отця Люка мене підкупала. Він не видавався мені наївним, та все ж був відвертим і, схоже, бачив у мені свого союзника.

— Отче, відвертість за відвертість: я тут, бо господиня маєтку бажає продати одну старовинну картину з якимось середньовічним сюжетом і вважає, що я можу їй допомогти у цьому, хоч, направду, контактів людини, яку б та картина потенційно могла зацікавити, я не маю. Ось так.

— Гм, — проказав отець Люк. —