Читати книгу - "1918. Місто надій"

– Мовчи! – знову заверещав старий, хоч Архип уже нічого не казав. Тільки-но він зібрав продукти й обернувся в бік відчинених дверей, як одвірок закрила темна фігура чолов’яги з пишними вусами на смаглявому обличчі, – кавказець виплив із мороку сіней і опинився у світлиці.

– Што тут за крікі? Кіто крічіт? – підозріло спитав чеченець.

– Ніхто. Уже ніхто, – відповів Архип.

Тут батько, трохи підвівшись і побачивши незваного гостя, скривив зморшкувате обличчя в незадоволену гримасу, яка несподівано вигнулась лютою посмішкою.

– Не смій! Чуєш, ти! Як тебе звати?!

Архип зупинився, обома руками стискаючи великий клунок із їжею.

– Батьку, заспокійся. Не треба… Не…

Цю фразу на півслові обірвав страшний прибулець, піднявши долоню. Він стиснув товсті, потріскані на морозі губи, застогнав, виголосив своєю мовою лайку, що звучала наче старовинний прокльон. Східна в’язь слів вилітала з рота чеченця, закручувала в приміщенні широкі кола, а тоді стрімко залітала у вуха Архипу, який ще дужче затремтів, адже чужоземні слова вдихнули в нього страх.

– Я панімаю… Старій… Чілавєк… – сказав чеченець. Але в цю секунду пролунав звук, котрий умить усе змінив. Ніхто не в змозі був би стримати цей звук, породжений у запаленій свідомості, утворений у мережі мозкових клітин і переданий до гортані та язика за долю секунди.

– Ах ти, іроде проклятий! Бусурмане, прирікаєш нас на голод, нехристе! – завив дід.

Він хотів був підвестися, але тіло не слухалося його; хотів був стриматися, але язик його ожив, став незалежним від волі, і на нього налипали все нові прокльони, які він вивергав на прибульця разом зі старечою слиною. Старий репетував і не міг зупинитися. А коли Архип нарешті отямився й зробив крок, щоб спробувати заспокоїти безумця, було запізно – кавказець на ходу оголив довгий прямий кинджал, який зблиснув сріблястим лезом дамаської криці, готуючись прошити стару смердючу одежину, пожовклу тоненьку шкіру, вкриту зморшками, і дістатися аж до серця. Усе це Архип бачив ніби повільний сон, який зазвичай снився йому літньої ночі, коли він лежав у садку під чорною яблунею, поклавши голову на здиблене коріння; так, саме так усе й відбувалося – уповільнено, неначе уві сні, прибулець наближався до лежачого діда, а той і далі кричав, не добираючи слів. Тоді Архип стрибнув, як стрибають у безодню, рятуючись від ведмедя, викинув уперед руку, і гострий кінчик кинджала проник у його долоню ніби в масло; і широко розставлена чоловіча п’ятірня, потерта до білих, закам’янілих мозолів, стала єдиною перепоною між смертю і немічним старим.

Ганна Дмитрівна спіткнулася. Ноги заплітались, серце вібрувало, душа плакала. Вона вибігла з будинку Примакова й кинулася в бік Золотих воріт, сподіваючись переховатися десь у підворітні або в під’їзді. Перехожі сахались від переляканої жінки, що притримувала комір шуби почервонілими руками, недоладно ступала у валянках і час від часу тривожно озиралась. Кілька разів вона зупинялася, притулялась до стіни будинку. Потім нахилялась, шукаючи, де б сісти, але страх погоні був дужчим – жінка побігла вперед.

Досягнувши Прорізної, вона вирішила звернути, кинулась униз до Хрещатика, а потім завернула в арку, сповнену темними бузковими фарбами вечора. Пройшла по проходу, витягнувши руки, ніби сліпа. Тут вона почула чоловічий голос. Було так темно, що тільки за звуком можна було визначити, звідки до неї наближаються. Ганна Дмитрівна завмерла, стала спиною до цегляної кладки, намагалась не шуміти, не рухатись – може, минеться.

Хрипкий голос промовив із притиском, що сьогодні все звершиться. Він закректав, стих, і стало зрозуміло, що чоловік спинився. Вітко перестрашилась, що хтось із більшовиків біг за нею і тепер, намагаючись знайти в чорній гущі її силует, виглядає втікачку. Ніби на підтвердження цього чоловічий голос проспівав щось невиразне: чи то давав знак своїм поплічникам, чи просто хотів залякати жертву. «Господи Боже, нехай святиться Ім’я Твоє…» – вилітало з рота Ганни Дмитрівни. Якщо тільки червоні її спіймають, то розстріл – це найлегше, чого вона може бажати для себе. «Краще вбити мене на місці! Краще вбити!» – зривалося з її губ. До кого вона зверталась? Невже до вогкого, поїденого смердючою пліснявою склепіння арки, подібної до тунелю з одного світу до іншого? І в цьому тунелі стояла тендітна жінка зі скляною душею. А може, Ганна Дмитрівна молила цього незнайомого чоловіка, що стояв біля входу до підворітні й не поспішав проникати в морозну темряву, ніби в розкриту пащу голодного дракона, що зачаївся між київських будівель. Адже часи нині подібні до нічного страхіття, і все може трапитись – там, у підворітні. Або ж вона просто щось шепотіла, щоб її слова всотав мокрий сніг, зафарбувавшись у печальну інтонацію її страждання. Вона просто шепотіла слова молитви, готуючись до смерті.

Тут у темряві пролунали гучні голоси, і їхнє звучання для Ганни Дмитрівни було подібне до набату.

– Ох, як не згадати тут матусю, яка спочила рік тому. Казала: «Партач, ти ж просто партач!» А я їй: «Самі такого народили!» – чоловічий голос прогугнявив кілька фраз, розмазуючи на п’яному язику закінчення слів, перетворюючи їх на кашу, роблячи непристойні паузи.

Це бурмотіння збіглося з шурхотінням спідниці й жіночим хихотінням. Так тривало з півхвилини, доки п’яний голос знову не ожив, оголосивши, що йому конче потрібно справити малу нужду, і цим збентежив свою даму, яка вибухнула сміхом. Парочка то робила два кроки, то знов зупинялася. Ганна Дмитрівна видихнула – це кияни, що загуляли пізньої пори. Яка Божа милість, що не більшовики! Вітко вже спробувала була пройти