Читати книгу - "Зірки Егера"

Школяр, розглядаючи велетня, зупинив свій погляд на сап'янцях, у які той був узутий. Постоли були відкриті і подерті. Коли він ступав у білу пилюку на шляху, вона кумедно вистрілювала через дірку ззаду на постолах.

— Ти вмієш читати? — запитав турок перегодя.

— Вмію,— відповів Гергей.

— І писати вмієш?

— І писати теж умію.

— А ти не хотів би стати турком?

— Ні.

Турок похитав головою.

— Шкода.

— Чому?

— Сулейман-паша теж був угорцем. Він умів читати й писати. Тепер він паша.

— І воює проти своєї батьківщини?

— Він бореться за праведну віру.

— Якщо для нього праведна віра та, що її проповідує ваш пророк, то хай би йшов воювати в інші краї.

— Він воює там, де звелів аллах.

Розмова припинилася.

Споночіло. На небі з'явилися зірки. Там, де дорога повернула на пагорб, темне поле, обсипане зі сходу червоними зірками, теж здавалося частиною неба. Особливо яскраво світилися п'ять великих червоних зірок.

— От ми й прибули,— мовив велетень.

Хоча після цього вони ще з чверть години йшли вигорілими пасовиськами, нивами, стернею.

Кожен загін без особливих зусиль знайшов своє місце, а кожен солдат — свій намет. Червоні зірки виявилися табірними багаттями, на яких у казанах парувала баранина, поширюючи запах цибулі. А п'ять великих червоних зірок — чотирма восковими смолоскипами, які палали перед гостроверхим шатром султана; п'ята зірка — була великою золотою кулею з півмісяцем, яка виблискувала в сяйві смолоскипів на вершечку шатра.

В кінці лану, засіяного соняшниками, топчу-баша двічі засурмив у ріжок. Всі зупинилися.

Намети тут розбили напівколом. Бранців загнали всередину півкола.

Велетень пішов нарвати соняхів. Гергей сів на траву.

Біля нього снували і галасували солдати, ревіли верблюди. Дехто з турків розв'язував свої торбини, інші товклися біля багаття. У таборі панував гармидер і товчія.

Гергей шукав очима Туліпана, але побачив його лише на якусь мить, коли той розмовляв з яничаром. Туліпан щось доводив, знизуючи плечима, тоді пройшов разом з яничаром до намету бурякового кольору. Йому, очевидно, виділили місце в одному з яничарських шатрів. Але що коли Туліпану довелося піти тільки тому, що він захотів сторожити невільників? Отже, тоді вони обидва стануть рабами. А що ж буде далі?

Від цієї думки в Гергея аж мурашки пробігли по спині.

Відбулася зміна варти. Незнайомі люди зовсім не звертали уваги на Гергея.

У таборі з'явилися вже й верблюди, нав'ючені бурдюками з водою.

— Суджу! Суджу![26] — залунали звідусіль крики.

Солдати кинулися пити дунайську воду з череп'яних мисок, рогів, з шапок та олов'яних кухлів.

Гергеєві теж хотілося пити. Він прим'яв свою повстяну шапку і підставив її під бурдюк турка-водоноса.

Вода була теплуватою, каламутною, але він пив її жадібно. Потім згадав про хлопчика, який плакав усю дорогу і просив пити. Роззирнувся довкола. У темряві бовваніла гармата. Він розрізнив і биків, що паслися побіля неї. Біля гармат сиділи або напівлежали гармаші. Хлопчика він не знайшов.

Тоді Гергей допив решту води і знову надів шапку на голову.

— Вдома ми п'ємо кращу воду, кращу за цю, еге ж,— мовив він, звертаючись до вартового, довгов'язого виголеного асаба.

— Замовкни, сучий син! — визвірився турок і замахнувся на юнака списом.

Закутому в кайдани юнакові стало зовсім не по собі, і він майже зрадів, коли угледів Юмурджака. Тримаючи в руці оголену шаблю, той розводив вартових.

— Юмурджак! — гукнув до нього Гергей, наче вітався з кимось із своїх давніх знайомих. Йому хотілося позбутися болісного почуття самотності.

Турок озирнувся, звідки його гукають? З гурту бранців? Він здивовано глянув на Гергея.

— Хто ти такий?

Юнак підвівся.

— Я — раб,— відповів він скрушно.— Я тільки хотів спитати... Як це сталося, що ви живі?

— А чому б мені не жити? — відповів, смикнувши плечем, турок.— Чого б я не мав жити?

— Я