Читати книгу - "Господиня"

У спогадах Мелані спалахнули короткі, але дуже неприємні кадри з потворними комахами та покрученими зміями.

«Не хвилюйся, — вона спробувала мене заспокоїти, коли я стала навшпиньки, рятуючись від небезпеки, що могла ховатися в піску, і видивляючись у темряві який-небудь сховок. — Тебе ніхто не потурбує, доки ти перша його не зачепиш. Зрештою, більшого за тебе тут немає нікого».

Ще один спогад — мов спалах: койот, некрупний ссавець із родини псових, який здебільшого харчується падаллю.

— Чудово, — застогнала я, падаючи навколішки, хоча страх перед чорною землею під ногами ще не минув. — Загинути від зубів дикого собаки! Хто б міг подумати, що все скінчиться так… банально? Так смішно. Це ж як пазурзвір із Планети Туманів. Принаймні смерть від його зубів не буде позбавлена гідності.

Мелані відповіла мені таким тоном, аж я уявила, що вона закотила очі: «Припини поводитись, як дитина. Ніхто тебе не з’їсть. А тепер лягай на землю і трохи відпочинь. Завтра буде важче, ніж сьогодні».

— Спасибі за оптимістичне передбачення, — пробурчала я. Вона скоро перетвориться на тирана. Це нагадало мені людську приказку: «Дай йому палець, він і руку відкусить!» Але втома моя була більшою, ніж мені здавалося, тому, неохоче опустившись на землю, я не змогла протистояти бажанню розлягтися на грубому піщанику й заплющити очі.

Здавалося, що ранок настав за лічені хвилини, сліпуче-яскравий і спекотний, і тіло моє заросилося потом. Прокинувшись, я збагнула, що вся — в пилюці й камінцях, а права рука, що лежала піді мною, затерпла. Обтрусившись, я потягнулася до рюкзака по воду.

Мелані це не сподобалося, проте я на неї не зважала. Покопирсавшись серед своїх запасів у пошуках напівспустошеної пляшки, з якої пила востаннє, я побачила реальний стан справ. З наростаючою тривогою я почала рахувати. Рахувала двічі. Порожніх пляшок було на дві більше, ніж повних. Я вже випила понад половину свого запасу води.

«А я казала, що ти забагато п’єш!»

Нічого не відповівши, я завдала на спину рюкзак, проте води не пила. У роті було просто жахливо — все пересохло, відчувався смак піску і жовчі. Я спробувала не звертати на це уваги, припинити вичищати своїм заржавілим язиком пісок із-поміж зубів, а натомість рухатись далі.

Коли сонце підбилося вище і стало присмалювати спекотніше, у шлунку стало ще гірше, ніж у роті. Він періодично стискався і скорочувався, вимагаючи їжі, а її все не було. Близько полудня відчуття з неприємного перетворилося на болісне.

«Дрібниці,— мовила Мелані з кривою посмішкою в голосі.— Ми й голодніші бували».

«Це ти бувала», — різко відповіла я. Зараз мені не хотілося бути слухачем її стражденних спогадів.

Мене вже охоплював відчай — і тут… Я звично і байдуже позирнула на обрій, і з низького північного пасма гір до мене стрибнув купол-цибулина. Частина, якої бракувало, зоддалік видавалася лише невеликою ум’ятиною.

«Вже близько, — вирішила Мелані, пожвавившись. Я радісно повернула на північ, кроки стали ширшими. — Видивляйся наступний».

Вона пригадала для мене ще один орієнтир, і я одразу завертіла головою на всі боки, хоча знала, що для нього ще зарано.

Маршрут пролягав на схід, потім на північ, на схід і знову на північ.

Ентузіазм, що наповнив мене після останньої знахідки, штовхав мене вперед, незважаючи втому в ногах. Мелані підтримувала мене, чим могла: підбадьорювала, коли я сповільнювала ходу, думала про Джареда і Джеймі, коли я занепадала духом. І хоча в горлі так пересохло, наче воно от-от розтріскається, я невпинно рухалася вперед, чекаючи, поки Мелані дозволить зробити ковток води.

Варто відзначити, що я пишалася власною силою і витримкою. Коли ноги мої знову ступили на ґрунтівку, втоптана дорога здалася мені справжньою винагородою"! Вона пролягала на північ, куди нам і треба, проте Мелані вперлася: «Вона мені не подобається».

Дорога вузенькою смужкою звивалася поміж чагарників, і крім утоптаної рослинності, нічого не вирізняло її з-поміж решти пустелі. Старі сліди шин викликали в мене подвійну депресію.

«Коли дорога піде не в тому напрямку, ми звернемо, — сказала я, уже ступаючи між старі відбитки шин. — Це легше, ніж продиратися чапарелевими заростями і пильнувати, щоб не наразитися на опунцію».

Мелані нічого не відповіла, проте через її тривогу й мені було лячно. Я продовжувала пошуки наступного орієнтиру — двох однакових вулканічних вершин у формі ідеальної літери «М» — і стала ще ретельніше прочісувати поглядом пустелю.

А відтак, подвоївши пильність, я побачила сіру пляму на виднокраї ще до того, як змогла розібрати, що то таке. Спочатку я подумала, що то мені ввижається: пісок застилав очі. Як на гору, колір був дивний, а як на дерево, форма занадто масивна. Я примружилась, придивляючись і будуючи здогадки, а потім кілька разів кліпнула.

І пляма раптом набула чітких форм — вона була ближче, ніж мені здавалося. Якийсь будинок чи сарай, маленький і потьмянілий від негоди.

Мелані так запанікувала, що я зіскочила з вузенької ґрунтівки в сумнівне укриття ріденького чагарнику.

«Спокійно, — мовила я до неї,— я впевнена, що тут ніхто не живе».

«Хто тобі сказав?» — Мелані опиралася так сильно, що я мусила зосередити всю свою волю на ногах, аби мати змогу їх переставляти.

«А хто б тут замешкав? Ми, душі, живемо в суспільстві», — сказавши це, я відчула у своєму голосі гіркоту і чудово втямила, звідки вона там узялася. А все через те, де я зараз перебувала, — у центрі безкрайого ніщо