Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

Аршавір швидко дістав особистий пакет і перев’язав полоненого.

— Отак буде краще. Ну, ходімо… Вже трішки лишилося, он до того пагорба… По той бік наші,— отак любенько погомонівши з «язиком», Аршавір знову завдав його собі на плечі й, ступаючи якомога ширше, рушив далі.

Він ще не дістався пагорба, коли вдруге злетіли ракети, а міномети відкрили вогонь.

Аршавір скинув німця на землю і впав сам. Перевівши подих, поповз і потягнув за собою німця.

Звідти, де зосталися його товариші, долинали автоматні черги та вибухи гранат. Виходить, хлопці прийняли нерівний бій.

Знов і знов злітали в небо ракети, й довкола Аршавіра раз по раз рвалися снаряди.

— Ой,— раптом зойкнув він.— Здається, поранило…— І відчув, як по правому стегну потекла кров.

Попереду вибухнув ще снаряд, ще, ще… Щось важке й гаряче вдарило по голові, Аршавір інстинктивно спробував затулитися, але руки не послухалися його.

«Оце вже кінець,— ворухнулася на споді запамороченої свідомості думка.— Та може ж таки, дотягну живим «язика»…

Він зібрався на силі, відірвав шмат спідньої сорочки й, зціпивши зуби, туго перев’язав рану на голові. Потім знов ухопив німця за комір.

— І все-таки… все-таки я тебе, хоч би що там було, мушу дотягти,— важко дихаючи, крізь стогін проказав Аршавір. Йому здавалося, що власний голос додає сили.

Коли Аршавір, напружуючись до краю, таки подолав пагорб, у відповідь фашистам заговорила наша артилерія.

— Вогонь! Вогонь, рідненькі…— Аршавірові здавалося, що він волає на весь світ, однак з вуст його виривався лише хрипкий шепіт. Хлопець не мав більше сили ні повзти, ні кричати, ні думати…

У медсанбаті лікар, оглянувши Аршавіра, виявив кілька тяжких поранень і значну втрату крові. Дивлячись на перев’язану Аршавірову голову, лейтенант медичної служби тільки скрушно зітхав.

— Негайно перебинтувати всі рани. Підготуйте до вливання крові,— сказав він.— Можливо, ще не пізно…

Та виявилося, що ніхто з присутніх не мав першої групи крові. Становище було загрозливе.

Аршавір лежав непритомний. Землиста тінь розповзлася по його обличчю, губи пошерхли від гарячки.

Провідати відважного розвідника прийшли командир батальйону Бобров та начальник штабу. Потім з’явився старший сержант Хмельницький, який зовсім недавно повернувся з хлопцями із завдання, таки виручивши з біди Олеся Пархоменка. За ним прийшов Сидоренко.

І нарешті, в супроводі Олеся прибігла Галя. Стримуючи ридання, вона стояла під дверима.

— Аршавіре, брате, розплющ очі,— підійшов до пораненого Олесь.— Поглянь, хто прийшов до тебе…

Командир батальйону капітан Бобров, побачивши Галю, зрозумів, хто для пораненого ця дівчина.

— Підійди, тобі можна,— сказав він їй.

Галя підійшла, налякано притискаючи долоню до тремтячих вуст. У другій руці вона тримала дивізійну газету, на першій сторінці якої була надрукована фотографія сержанта Мкртчяна, а нижче — розповідь про його бойові подвиги.

— Аршавіре, любий, поглянь на мене,— тихо мовила Галя, і гаряча сльоза покотилася по її щоці.

Він ніби крізь сон почув її голос.

Поволі розплющив очі. Все було як у мороці. Та з того мороку поступово вирізнилися блакитні очі, золота коса, нарешті, дороге обличчя, по якому котилися сльози.

— Галю…— прошепотів Аршавір.— Не плач. У нас ще буде…— і не зміг доказати, знову повільно склепив повіки.

— Так, буде…— мовила Галя тремтячим голосом. Вона зрозуміла, що він хотів сказати.— Ти чуєш мене, Аршавіре?.. Ну, поглянь іще хоч раз…

Проте він її вже не чув.

Лікар знову намацав на Аршавіровій руці пульс.

— Може, хтось із вас має першу групу крові? — спитав він, не приховуючи тривоги в голосі.

Усі збентежено перезирнулися.

— Візьміть мою,— благально подивилася на нього Галя.— Тільки врятуйте… мою…

— У вас перша група?

— Не знаю…

— Ні, так не можна. Мене ще одне непокоїть, боюся, що в нього зараження…

— У мене перша,— раптом ступив до лікаря Сидоренко.

— Ти точно знаєш?

— Звичайно, ось,— він дістав із кишені персональний покажчик групи крові й простяг його лікареві.

— Справді, перша…— сказав той, і кволий промінчик надії майнув на його обличчі.— Ну, що ж, це останній шанс. Не будемо гаяти часу. Прошу всіх вийти.

…Коли Сидоренкову кров улили Аршавіру, пульс його почав битися швидше. Але ненадовго. Через кілька хвилин він знов уповільнився. Потім зупинився назавжди…

Лікар вийшов за двері. З виразу його обличчя кожен зрозумів, що сталося.

Залягла важка тиша.

Можливо, лише Галя ще не хотіла нічому вірити, але й питати боялася, тільки втупила в лікаря стривожений погляд.

— Так, я недаремно боявся,— зітхнув той і стомлено розвів руками.— Зараження крові…

— Аршавір…— Галя затулила обличчя руками.

Сержанта Мкртчяна поховали так, як і годиться ховати мужнього воїна. Провести його в останню путь прийшли навіть командир полку та комісар.

Відгримів салют.

Повернулися зажурені воїни з цвинтаря в село.

А біля свіжої могили ще довго стояла самотиною дівчина й оплакувала свою першу любов.