Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу"

Артур намагався добрих тридцять секунд, безуспішно, вимовити: «Звідки він у вас?» різко і на одному диханні.

Нарешті, його час настав, але він не встиг на якусь мілісекунду.

— Звідки він у вас? — запитала Фенчьорч різко, на одному диханні.

Артур кинув погляд на Фенчьорч, різко і на одному диханні він запитав:

— Що? Ти бачила їх раніше?

— Так, — відповіла вона, — В мене є такий. Чи принаймні був. Рассел окупував його своїми м’ячиками для гольфу. Я не знаю звідки його надіслали, ось чому я була така зла на Рассела за те, що він його забрав. То, де ви його взяли?

— Так, це було…

Вони обоє помітили, як Вонко Адекватний кілька разів різко повернув голову вперед і назад, намагаючись зітхнути на півдорозі.

— У вас також є такі? — запитав він їх обох.

— Так. — Сказали обоє.

Він довго і м’яко подивився на кожного, а потім підняв в руках акваріум, щоб піймати промені каліфорнійського сонця.

Здавалося, наче посудина співала разом із сонцем, дзвеніла від світла, відкидаючи загадково яскраві веселки на пісок і на них. Він знову і знову обертав його. Вони доволі ясно побачили у витончених візерунках вигравіюваних на поверхні «Бувайте, і дякуємо за рибу».

— Ви знаєте, — тихо запитав Вонко, — що це?

Вони обоє похитали головами повільно, зацікавлені, майже загіпнотизовані грою світла і тіні на сірому склі.

— Це прощальний подарунок від дельфінів, — сказав Вонко низьким тихим голосом, — істот, яких я любив, вивчав, з якими плавав, годував рибою і навіть намагався вивчити їхню мову, завдання, яке вони зробили неможливо важким, враховуючи той факт, який я нещодавно усвідомив, що вони були цілком здатні спілкуватися на нашій мові, якби захотіли.

Він похитав головою поволі, поволі усміхаючись, а потім поглянув на Фенчьорч, а пізніше на Артура.

— Ви щось… — запитав він Артура, — щось намагались зробити з вашим? Можу я запитати?

— Ем, я запустив в нього рибку, — відповів Артур, дещо зніяковівши. — Так сталося, що у мене була рибка, і я не знав, що з нею зробити, і, ну, цей акваріум.

Він затих.

— А більше ти нічого не робив? Хоча ні, — сказав Вонко, — якби робив, то знав би. Він похитав головою.

— В нашому акваріумі дружина тримала пшеничні паростки, — продовжив Вонко, з якимось новими нотками в голосі, — аж до минулого вечора…

— Що, — сказав Артур повільно і м’яко, — трапилось минулого вечора?

— У нас закінчились пшеничні паростки, — спокійно сказав Вонко. — І моя дружина, — додав він, — пішла купити ще.

Здавалося, на якусь мить він втратив власний хід думок.

— А, що трапилось далі? — запитала Фенчьорч, знову ледве переводячи дихання.

— Я його вимив, — сказав Вонко. — Я мив його дуже старанно, дуже-дуже старанно, відмиваючи кожну крихту залишків від проростків, а потім почав витирати, повільно, обережно, поволі повертаючи. Тоді я підніс його до вуха. Ви коли… ви притуляли свої до вуха.

Вони похитали головами, знову ж таки повільно, знову ж таки, наче придурки.

— Можливо, — сказав він, — вам слід.

Глибокий рев океану.

Прибій з дальніх берегів, до яких ледве дотягується думка.

Німий гуркіт глибини.

І серед цього всього голос, який кличе, та навіть і не голос, деренчливий гомін, розмиті значення слів, напіввимовлені пісні думок.

Вітання, хвилі вітань, які котяться назад у невиражене, слова, які розпадаються разом.

Крах журби і скорботи на узбережжях Землі.

Хвилі радості на — куди? Світ невимовно знайдений, невимовно прибув на, невимовно мокру, пісню дощу.

А зараз фуга із голосів шуміла поясненнями неминучої катастрофи світу, який має бути знищеним, приплив безпомічності, спазм розпачу, зрив, знову ж таки розпад слів.

А потім кидок долі, знаходження тіньової землі у прихованих значеннях загорнутого часу, захованих вимірах, стягування паралелей, кружляння волі, удар і розкол, політ. Нова Земля прийшла на заміну, а дельфіни пішли.

Тоді приголомшливо, єдиний голос, доволі ясно.

— Цей акваріум було доставлено вам за умовами кампанії Збережемо Людей. Ми прощаємося з вами.

А потім звук довгих, важких, повністю сірих тіл, які котяться до незвіданих бездонних глибин, тихо хихикаючи.

Тієї ночі вони залишились у Вивернутій Божевільні і дивились телевізор всередині.

— Я хотів, щоб ви на це поглянули, — сказав Вонко Адекватний, коли знову почалися новини, — мій старий колега. Він зараз проводить дослідження у вашій країні. Просто подивіться.

Це була прес-конференція.

— Боюся, що я не можу зараз прокоментувати ім’я Бог Дощу, ми його називаємо Спонтанний Паракаузальний Метрологічний Феномен.

— Можете нам розповісти, що це значить?

— Загалом я не повністю впевнений. Будемо чесними з цього приводу. Коли ми знаходимо щось таке, що не можемо зрозуміти, то зазвичай називаємо так, щоб ніхто не зрозумів чи навіть вимовив. Я маю на увазі, якщо ми просто дамо вам називати його Богом Дощу, то це буде означати, що ви знаєте щось таке, чого не знаємо ми. А цього, боюсь, ми допустити не можемо.

Ні, спочатку нам треба назвати його так, щоб це була наша, а не ваша назва, потім ми знайдемо якийсь шлях, щоб довести, що не ваша, а саме наша назва цілком правильна.

А якщо виявиться, що ви були таки праві, ви все одно залишитесь не правими, тому що ми