Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"

славу Воспоем честним собором, Серцем нелукавим; Во псалтирі і тимпані{86} Воспоем благая, Яко Бог кара неправих, Правим помагає. Преподобнії во славі І на тихих ложах Радуються, славословлять, Хвалять ім'я Боже, І мечі в руках їх добрі, Острі обоюду На отмщеніє язикам І в науку людям. Окують царей неситих В залізниє пута І їх славних оковами Ручними окрутять, І осудять губителей Судом своїм правим. І вовіки стане слава, Преподобним слава.

19 декабря 1845 Вьюнища

«Минають дні, минають ночі…»
Минають дні, минають ночі, Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь… Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої, Коли доброї жаль, Боже, То дай злої, злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні… то проклинать І світ запалити! Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати І спати на волі, І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув! Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, Боже, То дай злої! злої!

21 декабря 1845 Вьюнища

Три літа{87}
І день не день, і йде не йде, А літа стрілою Пролітають, забирають Все добре з собою. Окрадають добрі думи, О холодний камень Розбивають серце наше І співають амінь, Амінь всьому веселому Однині довіка, І кидають на розпутті Сліпого каліку. Невеликії три літа Марно пролетіли… А багато в моїй хаті Лиха наробили. Опустошили убоге Моє серце тихе, Погасили усе добре, Запалили лихо, Висушили чадом-димом Тії добрі сльози, Що лилися з Катрусею В московській дорозі, Що молились з козаками В турецькій неволі, І Оксану, мою зорю, Мою добру долю, Що день божий умивали…{88} Поки не підкрались Злії літа; та все теє Заразом украли. Жаль і батька, жаль і матір, І вірну дружину, Молодую, веселую, Класти в домовину, Жаль великий, брати мої; Тяжко годувати Малих діток неумитих В нетопленій хаті, Тяжке лихо, та не таке, Як тому дурному, Що полюбить, побереться, А вона другому За три шаги продається Та з його й сміється. От де лихо! От де серце Разом розірветься! О таке-то з леє лихо И зо мною спіткалось: Серце люди полюбило І в людях кохалось, І вони його вітали, Гралися, хвалили… А літа тихенько крались І сльози сушили, Сльози щирої любові; І я прозрівати Став потроху… Доглядаюсь — Бодай не казати, Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії… І засохли мої сльози, Сльози молодії. І тепер я розбитеє Серце ядом гою, І не плачу, й не співаю, А вию совою. Отаке-то, що хочете, То те і робіте: Чи голосно зневажайте, Чи нишком хваліте Мої думи; однаково Не вернуться знову Літа мої молодії, Веселее слово. Не вернеться… І я серцем До вас не вернуся. І не знаю, де дінуся, Де я пригорнуся, І з ким буду розмовляти, Кого розважати, І перед ким мої думи Буду сповідати? Думи мої! літа мої, Тяжкії три літа, До кого ви прихилитесь, Мої злії діти? Не хилітесь ні до кого, Ляжте дома спати… А я піду четвертий год Новий зострічати; Добридень же, новий годе В торішній свитині, Що ти несеш в Україну В латаній торбині? «Благоденствіє, указом Новеньким повите». Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись.

22 декабря 1845 Вьюнища

Заповіт(«Як умру, то поховайте…»
Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отойді я І лани і гори — Все покину, і полину До самого Бога Молитися… а до того Я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сем'ї великій, В сем'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.

25 декабря 1845 в Переяславі

Лілея
«За що мене, як росла я, Люде не любили? За що мене, як виросла, Молодую вбили? За що вони тепер мене В палатах вітають, Царівною називають, Очей не спускають З мого цвіту? Дивуються, Не знають, де діти! Скажи мені, мій братику, Королевий Цвіте!» «Я не знаю, моя сестро». І Цвіт Королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву До білого пониклого Личенька Лілеї. І заплакала Лілея Росою-сльозою… Заплакала і сказала: «Брате мій, з тобою Ми давно вже кохаємось, А я й не сказала, Як була я людиною, Як я мордувалась. Моя мати… чого вона, Вона все журилась І на мене, на дитину, Дивилась, дивилась І плакала? Я не знаю, Мій брате єдиний! Хто їй лихо заподіяв? Я була дитина, Я гралася, забавлялась, А вона все в'яла, Та нашого злого пана Кляла-проклинала. Та й умерла. А мене пан Взяв догодувати. Я виросла, викохалась У білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина. Пан поїхав десь далеко, А мене покинув. І прокляли його люде, Будинок спалили… А мене, не знаю за що, Убити не вбили, Тілько мої довгі коси Остригли, накрили Острижену ганчіркою. Та ще й реготались. Жиди навіть нечистії На мене плювали. Отаке-то, мій братику, Було мені в світі. Молодого, короткого Не дали дожити Люде віку. Я умерла Зимою під тином, А весною процвіла я Цвітом при долині, Цвітом білим, як сніг, білим! Аж гай звеселила. Зимою люде… Боже мій! В хату не пустили. А весною, мов на диво, На мене дивились. А дівчата заквітчались І почали звати Лілеєю-снігоцвітом; І я процвітати Стала в гаї, і в теплиці, І в білих палатах. Скажи ж мені, мій братику, Королевий Цвіте, Нащо мене Бог поставив Цвітом на сім світі? Щоб людей я веселила, Тих самих, що вбили Мене й матір?… Милосердий Святий Боже милий!» І заплакала Лілея, А Цвіт Королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву На білеє пониклеє Личенько Лілеї.

[25 липня, 1846 Київ]

Творчість періоду ув’язнення та заслання (1847-185
Із циклу «В казематі»

Моїм соузникам посвящаю

III. «Мені однаково, чи буду…»
Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. В неволі виріс між чужими І, неоплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру. І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій – не своїй землі. І не пом'яне батько з сином, Не скаже синові: — Молись, Молися, сину, за Вкраїну Його замучили колись. — Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні… Та неоднаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

VI. «Ой три шляхи широкії…»
Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися. На чужину з України Брати розійшлися. Покинули стару матір. Той жінку покинув, А той сестру. А найменший — Молоду дівчину. Посадила стара мати Три ясени в полі. А невістка посадила Високу тополю. Три явори посадила Сестра при долині… А дівчина заручена — Червону калину. Не прийнялись три ясени, Тополя всихала, Повсихали три явори, Калина зов'яла. Не вертаються три брати. Плаче стара мати, Плаче жінка з діточками В нетопленій хаті. Сестра плаче, йде шукати Братів на чужину… А дівчину заручену Кладуть в домовину. Не вертаються три брати, По світу блукають, А три шляхи широкії Терном заростають.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

[VII] Н. Костомарову{89}
Веселе сонечко ховалось В веселих хмарах весняних. Гостей закованих своїх Сердешним чаєм напували І часових переміняли, Синємундирих часових. І до дверей, на ключ замкнутих, І до решотки на вікні Привик я трохи, і мені Не жаль було давно одбутих, Давно похованих, забутих, Моїх кровавих тяжких сльоз. А їх чимало розлилось На марне поле. Хоч би рута, А то нічого не зійшло! І я згадав своє село. Кого я там, коли покинув? І батько й мати в домовині… І жалем серце запеклось, Що нікому мене згадати! Дивлюсь – твоя, мій брате, мати, Чорніше чорної землі, Іде, з хреста неначе знята… Молюся! Господи, молюсь! Хвалить тебе не перестану! Що