Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"

я ні з ким не поділю Мою тюрму, мої кайдани!

1847, мая 9 [С.-Петербург]

VIII. «Садок вишневий коло хати…»
Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть, Співають, ідучи, дівчата, А матері вечерять ждуть. Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх, Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих.

[Між 19 квітня і ЗО травня 1847, С.-Петербург]

IX. «Рано-вранці новобранці…»
Рано-вранці новобранці Виходили за село, А за ними, молодими, І дівча одно пішло. Подибала стара мати Доню в полі доганяти… І догнала, привела; Нарікала, говорила. Поки в землю положила, А сама в старці пішла. Минули літа, а село Не перемінилось. Тілько пустка на край села Набік похилилась. Коло пустки на милиці Москаль шкандибає. На садочок позирає, В пустку заглядає. Марне, брате, не вигляне Чорнобрива з хати. Не покличе стара мати Вечеряти в хату. А колись… Давно колись-то! Рушники вже ткались, І хустина мережалась, Шовком вишивалась. Думав жити, любитися Та Бога хвалити! А довелось… Ні до кого В світі прихилитись. Сидить собі коло пустки, Надворі смеркає. А в вікно, неначе баба, Сова виглядає.

[Між 19 квітня і 30 травня 1847, С.-Петербург]

XII. «Чи Тми ще зійдемося знову?..»
Чи ми ще зійдемося знову? Чи вже навіки розійшлись? І слово правди і любові В степи і дебрі рознесли! Нехай і так. Не наша мати, А довелося поважати. То воля Господа. Годіть! Смирітеся, молітесь Богу І згадуйте один другого. Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

N.N
Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога… Уже прокликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся Богу… І не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось, Чого так весело було. Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось… Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло. Поглянув я на ягнята — Не мої ягнята! Обернувся я на хати — Нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь{90} вибирала, Та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала… Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє… лани, гаї, сади!.. І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води. Бридня!.. А й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому Господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи на ниві, Нічого б на світі не знав. Не був би в світі юродивим. Людей і [Бога] не прокляв!

[Друга половина 1847, Орська фортеця]

Іржавець{91}
Наробили колись шведи Великої слави, Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави. А за ними й Гордієнко…{92} Нарадила мати, Як пшениченьку пожати, Полтаву достати. Ой пожали б, якби були Одностайне стали Та з фастовським полковником{93} Гетьмана єднали. Не строміли б списи в стрісі У Петра у свата. Не втікали б із Хортиці Славні небожата, Не спиняв би їх прилуцький Полковник поганий…{94} Не плакала б Матер Божа В Криму за Украйну. Як мандрували день і ніч, Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, Взяли з собою Матер Божу, А більш нічого не взяли, І в Крим до хана понесли На нове горе-Запорожжя{95}. Заступила чорна хмара Та білую хмару. Опанував запорожцем Поганий татарин. Хоч позволив хан на пісках Новим кошем стати, Та заказав запорожцям Церкву будувати. У наметі поставили Образ Пресвятої І крадькома молилися… Боже мій з тобою! Мій краю прекрасний, розкошний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказать Про якого-небудь одного магната Історію-правду, то перелякать Саме б пекло можна. А Данта старого Полупанком нашим можна здивувать. І все то те лихо, все, кажуть, од Бога! Чи вже ж йому любо людей мордувать? А надто сердешну мою Україну. Що вона зробила? За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать? Розказали кобзарі нам Про войни і чвари, Про тяжкеє лихоліття… Про лютії кари, Що ляхи нам завдавали — Про все розказали. Що ж діялось по шведчині! То й вони злякались! Оніміли з переляку Сліпі небораки. Отак її воєводи, Петрові собаки, Рвали, гризли… І здалека Запорожці чули, Як дзвонили у Глухові, З гармати ревнули. Як погнали на болото Город будовати. Як плакала за дітками Старенькая мати. Як діточки на Орелі Лінію копали І як у тій Фінляндії В снігу пропадали. Чули, чули запорожці З далекого Криму, Що канає Гетьманщина, Неповинно гине. Чули, чули небожата, Чули, та мовчали. Бо й їм добре на чужині Мурзи завдавали. Мордувались сіромахи, Плакали, і з ними Заплакала Матер Божа Сльозами святими, Заплакала милосерда, Неначе за сином. І Бог зглянувсь на ті сльози, Пречистії сльози! Побив Петра, побив ката На наглій дорозі. Вернулися запорожці, Принесли з собою В Гетьманщину той чудовний Образ Пресвятої. Поставили в Іржавиці В мурованім храмі. Отам вона й досі плаче Та за козаками.

[Кінець червня – грудень 1847, Орська фортеця]

Полякам
Ще як були ми козаками, А унії не чуть було{96}, Отам-то весело жилось! Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата. Пишалася синами мати, Синами вольними… Росли, Росли сини і веселили Старії скорбнії літа… Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз і крові, А сирот іменем Христовим Замордували, розп'яли… Поникли голови козачі, Неначе стоптана трава, Украйна плаче, стогне-плаче! За головою голова Додолу пада. Кат лютує, А ксьондз скаженим язиком Кричить: «Те Deum! Алілуя!..» Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай.

[Після 22 червня 1847–1850, Орська фортеця – Оренбург]

Варнак{97}
Тиняючи на чужині Понад Елеком, стрів я діда Вельми старого. Наш земляк І недомучений варнак Старий той був. Та у неділю Якось у полі ми зострілись Та й забалакались. Старий Згадав свою Волинь святую І волю-долю молодую, Свою бувальщину. І ми В траві за валом посідали, І розмовляли, сповідались Один другому– Довгий вік! — Старий промовив. – Все од Бога! Од Бога все! А сам нічого Дурний не вдіє чоловік! Я сам, як бачиш, марне, всує, Я сам занівечив свій вік. І ні на кого не жалкую, І ні у кого не прошу я, Нічого не прошу. Отак, Мій сину, друже мій єдиний, Так і загину на чужині В неволі. – І старий варнак Заплакав нишком. Сивий брате! Поки живе надія в хаті, Нехай живе, не виганяй. Нехай пустку нетоплену Іноді нагріє. І потечуть з очей старих Сльози молодії, І умитеє сльозами Серце одпочине І полине із чужини На свою країну. – Багато дечого не стало, Сказав старий. — Води чимало Із Ікви в [море] утекло… Над Іквою було село, У тім селі на безталання Та на погибель виріс я. Лихая доленька моя!.. У нашої старої пані Малії паничі були; Таки однолітки зо мною. Вона й бере мене в покої Синкам на виграшку. Росли, Росли панята, виростали, Як ті щенята. Покусали Не одного мене малі. Отож і вчити почали Письму панят. На безголов'я І я учуся. Слізьми! Кров'ю! Письмо те полилося…Нас! Дешевших панської собаки, Письму учить?! Молитись Богу Та за ралом спотикатись, А більше нічого Не повинен знать невольник. Така його доля. Отож і вивчився я, виріс, Прошу собі волі — Не дає. І в москалі, Проклята, не голить. Що тут на світі робити? Пішов я до рала… А паничів