Читати книгу - "Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко"

Здивований Олесь мовчав. Так, вiн безмiрно поважав Сивого Капiтана. Спочатку його вражала твердiсть цiєї загадкової мовчазної людини. Потiм у юнака почала народжуватися щира й глибока пошана до надзвичайного технiчного таланту Капiтана. А ще пiзнiше Олеся остаточно захопила трагiчна iсторiя iнженера Ернана Рамiро, i вiн усiєю душею вiдчув, як його серце сповнюється спiвчуттям i симпатiєю до стiйкої, незламної людини, що пройшла такий важкий життєвий шлях i не скорилася, не здалася, а знайшла в собi сили для продовження початої колись складної i важкої працi.

Звичайно, Олесь не знав нiчого про намiри Сивого Капiтана, про мету, досягнення якої об'єднувало творця i командира "Люцифера" з тими людьми (в тому числi i Валенто Клаудо), що складали екiпаж чудесного автомобiля. Та хiба ж могли бути сумнiви в тому, що тi намiри й мета були благородними?

Але одна справа - глибоко i щиро поважати й навiть любити Сивого Капiтана, i зовсiм iнша - дивитися на нього, немов на якусь надприродну людину, кожне слово якої є таким непорушним, чи не священним законом, що про нього нiчого не можна й говорити, а тiльки виконувати. Навпаки, якщо ти поважаєш i любиш людину, то ти просто зобов'язаний щиро говорити їй про те, що, на твою думку, можна було б зробити краще. Це ж звичайне i ясне правило. Нi, тут щось не так, якось воно у Валенто виходить дивно, не по-справжньому. Проте зараз про це говорити не можна було. Що ж, треба вiдкласти розмову до iншого, слушнiшого моменту. Але ми ще поговоримо про все це, Валенто, ось побачиш, поговоримо i, можливо, навiть переконаємо тебе!..

2. ВИКИНУТА НА ВУЛИЦЮ

А Валенто Клаудо, мовби вiн i забув уже про недоречне з його погляду зауваження Олеся, вiв далi своїм звичним, дружнiм тоном:

- Отакий, кажу я тобi, був єдиний недолiк Педро Дорiльї, вiд якого, скiльки менi вiдомо, вiн не вилiкувався й досi. Ну, це не завадило все ж таки нам з ним бути добрими приятелями. Звiсно, тепер ми зустрiчаємося рiдко, але час вiд часу бачимося, згадуємо про минуле... i навiть iнодi мрiємо про майбутнє, он як! Дуже добрий вiн чолов'яга, з чесною, щирою душею, той Педро Дорiлья... Та ти й сам це вiдразу вiдчуєш, Олесю. I ото мене повiдомили, що йому загрожує небезпека... дуже дивно, тим бiльше, що, як я вже сказав, полiтичними справами Педро нiколи не займався. Не розумiю, в чому тут рiч. Але все одно, треба його попередити i, можливо, допомогти. От ми майже й прийшли...

Вони завернули за рiг вулицi. I раптом голос Валенто обiрвався.

- А що ж це робиться? - здивовано вигукнув вiн.

Обидва вони спинилися, враженi несподiваним видовищем, що вiдкрилося перед їх очима.

Посеред тротуару, перед старим засмальцьованим вiд багаторiчної кiптяви будинком стояли, наче безпритульнi, злиденнi хатнi речi: невеличка шафа, скриня, маленький стiл, два лiжка, кiлька стiльцiв, на яких лежали наспiх заповненi клунки. На одному з стiльцiв сидiла дiвчина рокiв вiсiмнадцяти, схиливши голову на руку. Чорнi її кучерi розсипалися i впали вниз, закриваючи обличчя. Бiля дiвчини стояло кiлька лiтнiх жiнок, якi нiби втiшали її.

- Та що це значить? Адже це - Марта! - вихопилося в Клаудо.

Швидкими кроками вiн пiдiйшов до дiвчини. Жiнки розступилися перед ним. Олесь слiдкував за Валенто. Вiн i зовсiм нiчого не розумiв: якщо це та сама Марта, про яку щойно розповiдав йому Клаудо, то чому ж вона сидить тут, на вулицi, на своїх речах?

- Марто! Що сталося? Чому ти сидиш тут? Де батько? - спитав Валенто Клаудо у дiвчини, торкаючись своєю великою рукою її тоненького плеча. Дiвчина пiдвела голову i враз зiрвалася з мiсця. Сльози бiгли по її обличчю, але це не зменшувало його принадностi. Чорнi аж до синього кучерi ще бiльше вiдтiняли нiжну бiлiсть личка, на якому пiд пухнастими, красиво вигнутими бровами горiли великi темно-карi, майже чорнi очi. Дiвчина кинулася до Валенто Клаудо, обхопила його могутню шию руками, притиснулася до його високих грудей, немов благаючи захисту.

- Ах, дядю Валенто, дядю Валенто! - тужно говорила вона, захлинаючись вiд ридання. - Коли б ти знав!.. Чому ти не прийшов ранiше... може, все сталося б iнакше... а тепер я така нещасна, така нещасна...

- Та що трапилося, любонько? - намагався втiшити її Валенто, гладячи неслухнянi кучерi. - Заспокойся, розкажи все як слiд. Де батько? Що з ним?

Та якщо досi дiвчина хоч i незв'язно, але все ж таки щось говорила, то тепер вона тiльки гiрко плакала, безсила щось сказати. Вона лише щiльнiше притискалася до Валенто Клаудо, який розгублено озирався навколо, не знаючи, як втiшити Марту. А в неї виривалися тiльки окремi слова:

- Батька... батька... забрали... ой, дядю Валенто!.. Нема батька!

Тодi Валенто Клаудо повернув голову до лiтнiх жiнок, що оточували їх i з жалем поглядали на дiвчину.

- Та скажiть хоч ви кiнець кiнцем, що тут сталося?

Жiнки, немов тiльки й чекали цього запитання, враз заговорили, перебиваючи одна одну:

- Її батька арештували жандарми...

- Повезли на машинi...

- Вiн якраз повертався додому з роботи пiсля нiчної змiни, а тут його вже чекали...

- Налетiли, наче тi хижаки...

- I враз схопили! Накинулися i спереду, i ззаду. Як вовки!..

- А потiм зробили трус у кiмнатi, все перевернули догори ногами...

- А домовласник, як дiзнався про те, враз i викинув Марту з хати. Мовляв, якщо Педро арештували, то вiн не хоче рискувати своїм добрим iм'ям... Ще можуть вийти неприємностi для нього...

- Та вiн бреше, не в тому рiч! Ясно, платити за квартиру тепер нема кому, от вiн i викинув...

- Куди ж їй тепер, бiдолашнiй, подiтися? От i сидить тут на речах...

Марта мовчки плакала, все ще ховаючи обличчя на грудях Валенто Клаудо, який поступово починав розумiти, що скоїлося з його старим другом. Обличчя його спохмурнiло.

- Так, - сказав вiн, нарештi, крiзь зуби. - Так, виходить, Педро Дорiлья все ж таки не обiйшовся без полiтики... Тiльки в чому тут рiч? Ну, це з'ясуємо