Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Люборацькі, Свидницький А. П. 📚 - Українською

Читати книгу - "Люборацькі, Свидницький А. П."

188
0
16.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Люборацькі" автора Свидницький А. П.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 87
Перейти на сторінку:
class="p1" style="">- Нет, господин учитель, он врет! Спросите учеников!

- Врет, врет,- заговорив увесь клас, а найбільше ті, що вже мали упражнєнія на руках. Ці вже на цей раз різки не боялись: як упражнєнія роздають, то так і клас пройде,- то й загули. Цензор щось почав балакать, та учитель не зважав, то він замовчав, тільки головою похитав.

Не помстившись тепер, він не хотів свого дарувать і почав, як там кажуть, гонити: став рити якмога, аби таки вибили.

Третій клас виходе вікнами в садок, то учитель було й перегнеться за вікно. Тут-то й лахва́ для школи́: один по другому встають, і кожен чита з книжки; дочита один, то встає другий, читає. А учитель там собі, за вікном. Як же другі читають, то нічого, а Антосьо хоч і без книжки говорить, та цензор гука:

- Люборацький! чого ти читаєш?

То учитель почує і собі озветься:

- Ты зачем читаешь?

- Нет, господин учитель, то он врет. От выслушайте меня!

Учитель вислуха, і нічого.

Ця гонитва багато помогла Антосьові, бо він, хоч і не дуже боявсь бійки, та постановив-таки на свойому поставити, щоб не вибили! І вчився з немочі.

 

XI

 

 

Тим часом екзамен зближався. Страху-страху! боже, твоя воля! Не один останню копійку протратив на свічки та молився по цілих ночах, щоб бог поміг щасливо. Солдати, мабуть, смотру так не бояться, як тут екзамену. І Антосьо щиро молився. Перед самим екзаменом і не снідав. Та не він один, а рідко хто снідає, йдучи на екзамен, аж мовби це у звичай ввійшло. От Антося і в четвертий клас попромували.

Хто його зна, де та дітвора такої пихи набирається. Аби тільки в четвертий клас перейшов, то наче не той хлопець стане: задере носа, що куди! і з ким вчора горобці дер, сьогодні й поглянуть не хоче. І Антосьо так: зараз десь і маніжка в його взялась, і така жилетка, що до маніжки; і прості чоботи виваксував. А що бідним шараваркам, то найбільше досталось. Були вони прості димові, та ще й зроблені на славу: як Дунай широкі і короткі, чуть нижче колін. В свою пору були вони й довші, та Антосьо вигнався за рік. До цих-то шараварок здумав він стремена вчепити, та не мав з чого, так з ниток,- тільки випростувався, стремена й порвались. Що робить? Понадрізував халяви й попришивав шкурлати з-на п’ядь шириною. Та й пришив же! - циганською голкою і суччю. Тоді й натяг до сподоби.- Отак виштатувавшись, надів кашкет набакир, підняв плечі чуть не до вух і почав ходить стебнівкою взад і вперед по подвір’ї,- за подвір’я вийти не хватало сміливості. А сіртук у бідолахи сірий, суконний; стан аж на плечах і кожний гудзик іначий,- навіть білі були між чорними,- той з вушком, той з дірками, на тому якісь квітки, на другому вовча голова, той як десятничок завбільшки, а другий більш гривні. До того ще й столи чисті в хазяйок, що як пишеш, то по самі лікті так заялозиш, наче ковбаси продавав. Та що кому до того? Ось він чвертокласник уже,- пусте, що сорочка, як на чумакові, біла. З такою міною Антосьо і хурмана привітав.

«Чого воно їжиться? чого дметься, як шкурлат на жару? - думав собі хурман.- Хіба я не знаю, що воно за птиця? Своя ж сестра ріднесенька на його плюнуть не хоче, то чого б я дувся? Що попович? Овва! яке ж невидальце!» Так дума собі хурман, а того й не знає, що ні Антосьо, ні його комбраття й не думали чваниться родом: вся біда, що він чвертокласник - от що!

Так, як бачили-сьмо, Антосьо і в дорогу вирушив; і до хурмана вже й не говорить, як бувало попереду; а що цей піде розказувати, то він тільки осміхнеться та: «Харашо, ладно!» Мало того, що їхав напижившись, а то ще як здиба́вся з ким, то вивернеться на бричці й гука: «Торкай!» Любив неборак і яку квартинку в горлянку вилить; то ввійде в корчму, і наче лиш йому світ вільний: ходить, руками розмахує; «Водки!» - крикне,- і все ходить, аж луна йде; та все поглядає, чи дивляться на його люди, і дума: мабуть пізнаю́ть, що я не що-небудь, а чвертокласник.

Не доїздячи Солодьків, корчма стоїть; тут він виваксував чоботи, надів другу маніжку, обтріпав жилетку тощо від пилу; а сіртука не займав, бо він під пилом видавав новіший. І шапки не чіпав: бачив неборак, що поштарі їздять запилені такі, то й собі так: хоч по шапці, каже, подумають, що хутко їхав.

«А може,- думає,- й зовсім мені не треба б було обтріпуватись? Хай би, може, так було; сказали б: такий запилений наш попович приїхав! такий запилений! сказано, з далекої дороги». Та вже минулося. От він і сів на бричку: «Торкай!» - і тільки закурилось.

Так же пашні половіли, так же коники цвірчали, і все так же було в полі й тепер, як тоді, коли Антосьо первий раз додому їхав із Крутих; та він уже не такий був. Змалювавши себе в своїй голові на поштарських, тільки погукував: «Торкай!» - Навіть дзвінок йому причувався. Здається, повинен би веселим бути, коли так; аж ніт: нахмурився і набік щоб оком моргнув. Одна соломина висунулась з брички, і він задививсь, як вона хитається, що аж забувся.

- Стой! - гукнув перед порогом, як хурман і сам став. Та й коні добре знали, що тут треба стати, і самі далі не пішли б, хоч би їх ніхто не спиняв.

- Позносиш! - сказав Антосьо хурманові з такою міною, наче там у його казенні гроші абощо, і пішов виступці, поволік чоботи. Осміхнувся хурман і поїхав на тік, бо в бричці опріч килимка, подушки та двох-трьох пар шмаття, нічого не було. Хіба ще книжка яка. Ввійшов Антосьо до хати і важно-преважно поклонився, наче аршин проковтнув і не може голови зігнути; так же важно поклав свій кашкет на столику коло дверей [і почав] вітатись з мамою, з сестрами та все мовчки.

Кинула оком мати на його вбрання та й відвернулась, щоб на первім ступні не засміятись, і вийшла зараз; Мася зареготалась; Орися тільки губи закусювала; Текля

1 ... 36 37 38 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люборацькі, Свидницький А. П.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Люборацькі, Свидницький А. П."