Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Авжеж, у нього були дуже поважні причини взяти собі в партнери Волокіна. Хоч би для того, щоб проводити час із хлопцем, який подобався йому, нагадував про його кращі роки і допомагав забути про невдачу, що спіткала його з власним сином. Він був засліплений. Він був… Ні, це також неправда. Він зовсім не був зачарований Волокіним до такої міри. Якщо він приїхав забрати росіянина, то лише тому, що хотів знову опитати хлопчиків за допомогою цього детектива, не набагато старшого, ніж вони, лише тому, що відчув нутром: цей молодий наркоман знає, в якому напрямку слід шукати істину їхнього розслідування.

Хлопець, що залишив сліди від своїх кедів на хорах їхнього собору, не був простим свідком. Каздан міг би тепер заприсягтися в цьому. Він почув кроки за спиною.

Волокін, у простому костюмі та плащі, підійшов до нього з опущеною головою, поправляючи краватку.

— Ну то що?

— Нічого.

— Може, настав час переглянути твою теорію?

— Ні. Я не міг помилитися. До такої міри не міг.

— Упертість — найбільший ворог детектива…

Росіянин підвів погляд і подивився на Каздана. Його зіниці були в темряві схожі на два світлячки. Він дістав цигарку-самокрутку. Припалив її. М’язи його щелеп напружилися, потім розслабилися, щоб зробити глибоку затяжку.

— Я завжди довіряв інстинктові, — сказав він, випускаючи з рота перший дим. — І він ніколи мене не підводив.

— Тобі лише тридцять років. Ще рано робити висновки на основі великих принципів.

Волокін обкрутився на підборах у хмарі світлого диму.

— Ходімо. У мене виникла інша ідея.

Казданові довелося докласти зусиль, щоб вибратися зі своєї іржавої гойдалки. Він наздогнав Волокіна вже на вулиці. Опинившись поруч із ним, мав таке відчуття, ніби був шісткою у групі розслідування. Тим, хто допитує свідків, котрі нічого не бачили, й оглядає місця, які лежать за кілометр від того місця, де було скоєно злочин.

— Яка ідея?

— Ходімо до Ґетца.

— Я вже обшукав його помешкання. Там нічого немає.

— А ви заглядали до його комп’ютера?

— Ні. До комп’ютера не заглядав. Я не досить обізнаний у цих…

— Тоді ходімо.

Каздан забіг наперед і став перед ним.

— Послухай-но. Ґетц був дуже потайний. Справжній параноїк. Він ніколи не залишив би чогось такого, що могло би скомпрометувати його. Ні в комп’ютері, ні будь-де.

Уперше після полудня Волокін усміхнувся:

— Педофіли схожі на слимаків. Попри всі зусилля, вони завжди залишають за собою слід. І цей слід треба шукати в їхньому комп’ютері.

19

— Настільний макінтош, G 4, — промурмотів Волокін, побачивши комп’ютер у кімнаті, зануреній у пітьму. — Він більше відомий під назвою G 4. Стара модель. — Юнак увімкнув комп’ютер, після того як опустив віконницю. — Треба почекати, поки він завантажить свої програми.

— Макінтош не становить для тебе проблеми?

— Ні. Мені однаково на якому комп’ютері працювати. На Пі-Сі чи на маку. Кожен сучий син має свої преференції. І їм не можна давати жодного шансу. Ні там, ні там.

— Ти настільки обізнаний з інформатикою?

Волокін кивнув головою. Світло від монітора вихоплювало знизу його риси, і зіниці здавалися двома краплями перламутру. Пірат, який відкриває скарб.

— Я навчався в Німеччині, у найкращих хакерів Європи. Хлопців із комп’ютерного клубу «Хаос».

— А що це таке?

— Він об’єднує людей, суперобдарованих у інформатиці. Вони описують себе як «галактичну спільноту», що бореться за свободу інформації. Вони намагаються показати, яку велику небезпеку становлять високі технології для суспільства. У Німеччині вони кілька разів проникали в банки, показово. Наступного дня вони повертали гроші.

— А як ти познайомився з ними?

— Я розслідував одну справу з педофілами, між Парижем і Берліном, у якій вони надали мені допомогу. Завдяки їм мені пощастило вийти на слід цієї нечисті.

Я наголошую, ахіллесова п’ята збоченців — їхній комп’ютер. Машина зберігає найнепомітніші сліди їхніх пошуків, їхніх контактів. Я провів не одну ніч, шукаючи фото та відео в мережі за допомогою спеціальних програм. Мережеві лови — вирішальна зброя, якою можна здолати таких покидьків.

Каздан став позаду молодого детектива. Він почувався старим. Заставкою на екрані Ґетца була соляна пустеля, біла й нескінченна. Один із чилійських краєвидів, безперечно.

— Ми не маємо пароля, щоб відкрити машину, — сказав Волокін. — А без пароля вона залишиться мертвою. Хіба що переправимо комп’ютер до майстерні й витягнемо його нутрощі.

Каздан нічого не зрозумів. На екрані якраз висвітилося вікно, що вимагало ввести пароль. Волокін угадав його розгубленість.

— Код, якого він від нас вимагає, стосується лише сеансу зв’язку. Він потрібний конкретно для того, щоб відкрити документи Ґетца. Це зовсім інша річ. Бо цей код я можу обминути.

Волокін скинув плаща і став клацати на клавіатурі. У тісному чорному костюмі, грубій сорочці та краватці з накладним вузлом він нагадував брокера, який знехтував правила та звичаї власного цеху, а саме: закон, що зобов’язує його вдягати костюми найдорожчих марок. Він був радше схожий на молодого селянина в недільному вбранні, що вийшов із новели Мопассана.

Каздан спостерігав, як юнак працює. Коли він вийшов на пенсію, то захопився Інтернетом, наперед радіючи з того, скільки втіхи здобуде із цієї нової дисципліни. Але його спіткало розчарування. Павутина виявилася чимось на зразок їжі швидкого приготування, поверховим, позбавленим будь-яких нюансів, будь-якої глибини.