Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Коли Каздан побачив хлопця на повен зріст і з розкуйовдженою головою, йому відразу впала в око схожість між ним і Волокіним. Здавалося, вони належать до одного рок-гурту. Він знову залишив молодого детектива наодинці з допитуваним. Він хотів випробувати ще один трюк. Якщо Ґетц був педофілом, якщо він учинив щось таке, що травмувало хлопчика й уселило йому бажання помститися, тоді треба було дійти до логічного кінця цієї гіпотези. Хлопчик-убивця міг належати до іншого хору. Може, до того, який співав у церкві Нотр-Дам-дю-Розер?

Каздан почав спочатку і знову зателефонував отцю Станіславу. Він дав собі обіцянку зустрітися з ним особисто, але не хотів залишати Волокіна — можливо, він це зробить пізніше. Священик слухняно продиктував йому список своїх хористів. Каздан напружив пам’ять і, доклавши неабияких зусиль, знайшов іще одного офіцера поліції, який погодився виконати для нього пошук на місці.

Начепивши на носа окуляри, вірменин продиктував тому офіцерові прізвища і почав міряти кроками хол ліцею, чекаючи кожної консультації. Водночас він порівнював архітектуру цього закладу з архітектурою того, в якому вони щойно були. Тут панував тесаний камінь. Чистий. Вічний. Будівлю звели щонайменше триста років тому, й вона була повністю оновлена. Біле каміння. Бездоганно доглянутий парк. Просторі зали, в яких кроки лунали, наче похоронні марші. Минуло півгодини, і він знову нічого не виловив, а Волокін вийшов йому назустріч із незворушним виразом обличчя. Йому теж нічого істотного не вдалося довідатись.

О чотирнадцятій годині вони зупинилися біля ліцею Віктора Дюрюї, на бульварі Інвалідів.

Бенджамен Зарманян, 12 років.

Волокін попросив Каздана піти купити сандвічів, поки він розмовлятиме з хлопцем. Каздан пішов із неприємним відчуттям дорослого чоловіка, який перебуває на побігеньках у парубійка.

На той час, коли він повернувся з їжею, Волокін уже вийшов із класу. Знову нічого. Потай Каздан радів із його невдач. Волокін не показав себе кмітливішим, аніж він.

14.45. Бріан Заросян.　

Ліцей Жака Декура, авеню Трюден, дев’ятий округ.　

Повна невдача.　

15.30. Арут Захарян.

Школа Жана Жореса, Рю-Каве, вісімнадцятий округ.

Анічогісінько.

Тепер Каздан був присутній під час кожної розмови Волокіна з наступним юним хористом. Він не розумів жодного слова, коли вони говорили про відеоігри, персонажів телевізійних серіалів або про нові способи комунікації. Це здавалося обов’язковим вступом, необхідним для того, щоб налагодити контакт дорослого чоловіка з хлопчиком. Такого порозуміння Волокіну щоразу вдавалося досягти, але щоразу воно ні до чого не приводило. Жодного сліду бодай найменшого хвилювання. Жодного слова, яке виказало б найменшу таємницю.

16.45. Ела Кареян.

Ліцей Кондорсе, Рю-де-Гавр.

У самому осередді кварталу, що прилягав до вокзалу Сен-Лазар, вуличний рух ставав дедалі інтенсивніший. У міру того, як день хилився до вечора, два партнери усе глибше поринали в мішанину з кам’яних будівель і машин. Знову нульовий результат.

О вісімнадцятій годині залишився тільки один не опитаний хлопчик.

Тимотей Аведикян, 13 років, у Баньйоле.

Вони вагалися. Було вже пізно. Якщо взяти до уваги затори на вулицях, то це означало, що їхній робочий день накрився.

І все-таки вони поїхали. Бо не завершити якийсь список під час розслідування — це те саме, що й не починати його.

Волокін більше не розтуляв рота. Каздан запитував себе, чим пояснюється його хандра — невдалим днем чи наслідками ломки, яку він уже починав відчувати.

Коли вони проминули Порт-де-Баньйоле, Каздан наважився порушити мовчанку.

— Ну що ти про все це думаєш?

— Нічого. Вони непроникні. Або невинні. Усе дуже просто.

Вони проїздили через Баньйоле. Бляклий квартал. Чорний квартал. Наче вклеєний у гудрон. Тимотей Аведикян уже покинув школу. Каздан мав його адресу. Вони поїхали на вулицю Поль-Ваян-Кутюр’є. Відрекомендувавшись родині, Волокін заходився допитувати хлопця.

Вірменин прилаштувався в саду, на старій зламаній гойдалці, з острахом чекаючи, що батьки прийдуть до нього вимагати пояснень. Поганий настрій Волокіна передався і йому. У ньому наростав гнів. Якого біса він тут стовбичить? Він змарнував цілий день, ганяючись за міражем. Він поставився з невиправдано великою довірою до інтуїції молодого детектива-наркомана і згаяв дорогоцінні години в цьому розслідуванні, схожому на біг проти годинникової стрілки.

Каздан лютував тим більше, що мав перед собою інший слід — політичний. Вільгельм Ґетц був на прослуховуванні. Служба держбезпеки або Управління контррозвідки цікавилися органістом. Він би неодмінно щось знайшов, опрацьовуючи цей слід. Йому треба було б перетрусити ці служби й роздобути інформацію про політичне минуле чилійця. Він би мав ретельно переглянути записи в його телефонній книжці і знайти номер адвоката, з яким він сконтактувався. Він мусив би також зателефонувати до кожної родини, де Ґетц давав уроки фортепіано. Мабуть, Верну зараз робить саме це, тоді як він, детектив із великим досвідом, гайнує день у компанії наркомана, одержимого педофілами.

У глибині душі Каздан знав, чому послухав цього молодика. Він жив із раною, і вона вела його за собою. Цією раною був від’їзд сина. І ось тепер небо послало йому партнера такого самого віку. Юнака, в якому він віднайшов Давида. І набагато ближчого йому. Адже цей юнак — детектив. Чоловік вулиці. Каздан ніколи не забував: справжньою причиною розриву із сином, тим гострим кременем, який розітнув їхній зв’язок, була його служба в поліції. Давид не просто ненавидів нишпорок. Він глибоко зневажав їх. Одного дня син сказав йому із напівненавистю, напівіронією: «Поліціянт — це бандит, який не домігся успіху». І він справді так думав. Цей хлопець, що належав до покоління, схибленого на Інтернеті, нових технологіях і сп’янілого від легких