Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Що ти робиш? — запитав Каздан.

— Я працюю в режимі shell.

— Говори французькою мовою, будь ласка.

— Це мова операційної системи. Людська мова для машини — така сама програма, як і всі інші. Комп’ютер удає, ніби розуміє французьку мову, — він так запрограмований, щоб створювати цю ілюзію, але насправді він розуміє лише цифри, до того ж тільки бінарні…

Каздан дивився, як біжать на моніторі електронні символи. Саме написання цих знаків було витонченішим, аніж написання звичайних літер. Він подумав про фільм «Матриця». Брати Вачовські вміло використали подібність між інформаційною мовою й азіатською каліграфією.

— Де ти тепер?

— Я створюю конфігураційний файл. Щось подібне до «суперкористувача», який зможе проникнути поза звичайними користувачами, щоб добутися до списку файлів.

Волокін перезавантажив комп’ютер. Гудіння відновилося, потім екран знову зажадав пароля. Цього разу росіянин вписав у віконечко кілька літер. Комп’ютер слухняно надрукував на екрані список символів.

— А тепер я підіймуся до кореня програми. Комп’ютери фукціонують, як генеалогічні дерева. Треба йти за низкою підкаталогів, що вставлені один в один: система, програми, файли…

На екрані з’явилися стовпчики слів, кількість яких швидко збільшувалася.

— Це документи, створені й записані в пам’ять Ґетцом. Тексти, малюнки, звуки…

По екрану з величезною швидкістю пробігали абревіатури, цифри, літери. Рядки вигиналися й маячіли, наче дикі трави, над якими пробігає шалений вітер.

— Як ти можеш розуміти це все?

— А я й не намагаюся зрозуміти. Я фільтрую. Пропускаю ці списки крізь програму, яку встановив через Інтернет. Це ніби сітка, що просіює ключові слова, навіть зашифровані, якими користуються педофіли.

Ієрогліфи все бігли й бігли по екрану. Вряди-годи Волокін зупиняв список і відкривав документ. Потім безліч знаків знову мчало в невідому далечінь.

— Прокляття, — процідив він крізь зуби. — Нема нічого. Цей мак малює нам портрет ідеального маленького чилійського музиканта. Навіть його електронні листи зовсім чисті. Він був надзвичайно обережний, мерзотник.

— Мушу тобі нагадати, що на цей момент Вільгельм Ґетц — жертва. Чоловік віком шістдесяти трьох років, якому прокололи барабанні перетинки.

— Ви забуваєте, що він був на прослуховуванні. Ви самі сказали мені про це.

— Невідомо, хто його прослуховував. І з якої причини. Крім тебе, ніхто ще не повідомив, що він був сексуальним збоченцем.

Волокін знову заклацав клавішами.

— Пошукаймо добрих порад в Інтернеті. Зазвичай — це золота копальня.

— Припустімо, Ґетц і справді виходив на сайти педофілів. Але в такому випадку він би неодмінно стирав сліди своїх маніпуляцій, чи не так?

— Безперечно, що так. Але в комп’ютері нічого не стирається. Це неможлива річ, розумієте?

— Ні.

— Надати користувачам можливість застосовувати таку функцію означало б непрямо відкрити їм фундаментальні принципи системи. Повідомити їм початковий код. Той, який дає змогу створювати жорсткий диск. А цей код — одна з тих таємниць, які найпильніше охороняються у світі. Інакше будь-хто міг би створити власний диск і інформаційний ринок припинив би існування. У комп’ютері все відбувається на поверхні. Користувачеві здається, що він стирає свої дані, але це лише поступка, яка надається його дріб’язковій людській логіці. У всесвіті алгоритмів, у глибоких прошарках бінарних структур усе зберігається. Завжди.

— Навіть скороминущі консультації? Навіть ті, що тривають протягом лише одного удару по клавіші?

Волокін усміхнувся й обернув екран до вірменина.

— Усі. Під час кожної консультації комп’ютер створює те, що він називає тимчасовим файлом. Він запам’ятовує сторінку, яку дивиться користувач, і реконструює її на екрані. У такий спосіб складається враження, ніби зображення надсилається з сервера, але насправді машина вже відклала образ у свою пам’ять, і саме він з’являється на екрані.

Він поклацав клавішами ще.

— Ці тимчасові файли архівуються в одному з куточків пам’яті, і їх завжди можна подивитися, хоч доступитися туди не так просто.

— Тут потрібна мова shell?

— Ні. У такому випадку треба розмовляти з комп’ютером, застосовуючи його специфічний алфавіт: код ACSII. Це інший рівень. Це здається складним, але треба просто збагнути логіку комп’ютера. Щоб ставити запитання машинам, Каздане, треба звертатися до них їхньою мовою. І підкорятися їхній логіці.

Він знову заклацав клавішами. На екрані з’явилися нові символи.

— Тимчасові файли. Збережені в пам’яті в порядку їхньої частоти. Ті сайти, до яких ви звертаєтеся найчастіше, розташовані на початку списку й готові для відкривання. Я додам ці нові файли до своєї програми розпізнавання. Тисячі педофільних сайтів ідентифікуються й запам’ятовуються. Ми знаємо їхні координати, їхній код, їхні ключові слова… Прокляття.

— Що?

— Я нічого не знайшов і тут. Навіть жодного вислову, характерного для геїв, чи замовлення віаґри. Неможливо.

— Чому неможливо?

— А ви ніколи не заходили на порносайти?

Каздан не відповів. Назви сайтів промайнули у його мозку. «Big Natural Tits», «Big Boobies Heaven». Він не хотів би, щоб Волокін прийшов колупатися в його власному макінтоші.

— Я ще не сказав останнього слова, — промовив Волокін. — Залишаються іноди.

— А це що за чортівня?

— Комп’ютер — як місто. Кожен файл — наче будинок зі своєю унікальною адресою. Оце ми й називаємо інодами. Я розшифровуватиму документи через їхній інод, а не через назву — тобто їхній фасад. Зазвичай, щоб заплутати сліди, хлопці, яким є що приховувати, створюють кілька документів під однією назвою. Такі собі порожні раковини, виставлені напоказ, тоді як справжній файл, що їх компрометує, захований у лабіринтах пам’яті.