Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Волокін наклацав кілька рядочків цифр. На екрані з’явився новий список. Каздан спробував наставити молодика на розум:

— Воло, ми говоримо про літнього чоловіка, який керував хором. Мені важко повірити в те, що він створював інформаційні лабіринти, пастки абощо…

— Повторюю вам: педофіл — тварина гіпернедовірлива. Він знає, що перебуває за межами суспільства. Він знає, що більшість людей мають лише одне бажання: відчикрижити йому яйця. Це й допомагає йому стати генієм інформатики.

Знаки все бігли й бігли. Казданові здавалося, ніби він блукає у джунглях — глибоких, непрохідних. Волокін, навпаки, мав такий вигляд, ніби перебуває на знайомій для нього землі. Він клацав по клавішах зі стриманою люттю — напруга мисливця, який «чує» дичину, але просувається вперед із великою обережністю.

— Прокляття, прокляття, прокляття проклять!

— Ти не знайшов нічого?

— Нехай йому сто чортів! Певно, Ґетц навчався у великих фахівців. Він невловний.

— Чи не переоцінюєш ти його здібності?

— Педофіли солідарні між собою. Вони підставляють одне одному лікоть. Один експерт навчає інших, а ті у свою чергу ще інших. Повірте, в мене великий досвід боротьби з цими покидьками.

Він нахилився й засунув руку в сумку.

— Мені залишається тільки застосувати смертельну зброю.

Волокін помахав блискучим компакт-диском й одразу поставив його у комп’ютер.

— Програма «Знайди стерте». Це ніби зонд, який проникає в найглибші пласти комп’ютера. У те, що ми називаємо нижнім рівнем. Ця програма сканує нутрощі машини й знаходить те, що вважається стертим. Це гіпершвидкісна програма, яку застосовують під час арештів.

Комп’ютер заревів, наче потужний мотор. Подув вітру, здавалося, налетів на нього, щоб утихомирити його й не дати вибухнути. З’явилися нові списки. Кожен рядок починався зі знаку питання:

?uytéu§(876786eoán;tniérpuygf　

?hgdf654!á)89789789q(Óvjhgjhv　

?kjhgfjhgdg5435434345　

?iuytiuyY64565465RC　

?yutuytyutzftvcuytuyw

Волокін прошепотів, так ніби йому щойно відкрилось інтимне життя заснулого страховища:

— Комп’ютер ніколи нічого не стирає. Він лише надає місце для нової інформації. Щоб звільнити цей простір, він підкорочує попередній файл, ховаючи його першу літеру, звідси й знаки питання. Решта заголовка залишається таким самим, що дає нам змогу легко його розпізнати.

Каздан дивився на рядки, що завжди починалися зі знаку питання. Він не розумів, що можна віднайти в цих нетрях, але хлопець здавався впевненим у собі. Збігали секунди, ритм яких відбивав мотор.

Вірменин запитав, також знизивши голос:

— Ну й що ти там знайшов?

— Ті самі безневинні дурниці. Ґетц, певно, був святим Вільгельмом.

— Це можливо, хіба ні? Той чоловік просто проводив час між хоровим співом і спогадами про свою країну. Навіть якщо він займався нетрадиційним коханням зі своїм коханцем.

— Каздане, ви набагато старший за мене. Ви знаєте людську природу. Вільгельм Ґетц був гомосексуалом. Назер не був його першим хлопцем. І не був єдиним. Кожен гомик гарячий, як розпалена піч. А тут жодної згадки про найменший контакт. Я бачу лише одне пояснення цьому дивному фактові: він користувався іншим комп’ютером. Який стоїть деінде.

Волокін дістав свій диск із комп’ютера і глибоко зітхнув.

— Або він застосовував улюблений метод терористів — віддавав перевагу безпосереднім людським контактам. Ніякої технології, ніяких слідів. У цьому випадку він забрав усі свої таємниці в могилу.

Молодий детектив і далі клацав клавішами. Каздан здогадався, що він стирає сліди свого перебування в комп’ютері. Нарешті Волокін вимкнув його.

— Чому ти такий лютий на педофілів? — запитав Каздан насамкінець.

— Бачу, куди ви хилите, — усміхаючись відповів росіянин. — Якщо я такий лютий на цю погань, то, певно, маю до них особисті претензії. Мабуть, малого сироту не раз ґвалтували в дитинстві…

— А це не так?

— Ні. Мені прикро вас розчаровувати. Моє життя в церковних притулках було не таким уже й радісним, але цієї проблеми я ніколи не знав.

Волокін застебнув сумку й підвівся.

— Я можу назвати вам ті травматичні випадки, які збурили мою душу. Вони називаються «зґвалтуваннями», «анальними тріщинами», «тортурами», «вбивствами», «самогубствами». Їх зібрано безліч в архівах Бригади захисту малолітніх. Мої травми — усі ті хлопчики, яких я знаходив на всіх земних широтах і яких примушували до ганебних трюків. До трюків, яких вони не розуміли. До трюків, які руйнували їхній світ, калічили їх, а іноді й убивали. Для того щоб вистежувати й карати мерзенних збоченців, які це робили, мені було не обов’язково самому пережити те саме. Мені досить, що я думаю про тих нещасних хлопців.

Каздан зберігав мовчанку. Він був звичайно згоден, але також знав, із власного досвіду, що коли чоловік ось так вивертає перед кимось душу, то має глибоко інтимні причини, щоб так робити.

Він підняв віконницю й показав на вхідні двері.

— А що як ми знову допитаємо Назера, коханця Ґетца? Примусимо повернутися в його недавнє минуле? Поговоримо з ним по-людському, людськими словами, а, як знадобиться, то й кількома добрими людськими ляпасами?

20

Назерудин Саракрамагата мешкав у будинку 137 на бульварі Малесерб, неподалік від парку Монсо. То була велика будівля часів Османа,[34] імпозантна, оздоблена барельєфами гербів та каріатид. Каздан пригадав, як маврикієць уточнив, що він має кімнату на поверсі, де розташовані помешкання для слуг.

Каздан застосував свій універсальний ключ. Вони увійшли в перші двері й опинилися перед другими, обладнаними домофоном. Консьєржа не було. Й не було ніякого сенсу дзвонити наосліп і залишити сліди їхнього перебування тут. Не обмінявшись жодним словом, двоє чоловіків сперлися на стіну, яка перепиняла їм шлях,