Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Через кілька секунд Каздан усміхнувся.

— Це нагадує мені молодість. Мої перші роки в Бригаді розшуку та швидкого реагування.

— Я у свої юні роки ніколи не чекав, поки мені відчинять двері, а влазив крізь вікно.

— Ти хочеш сказати, в ті роки, коли ти був дилером?

— Я був дилером власної долі, Каздане. А це дилерство зовсім іншого виду.

Вірменин похитав головою з виразом іронічного захвату. Почувся шум ліфта. Жінка в хутряному манто і з вечірньою сумочкою відчинила засклені двері. Окинула недовірливим поглядом двох здорованів, які привітали її чемним поклоном.

Вони відразу піднялися на поверх, де були кімнати для слуг. Довгий коридор нагадав Казданові його власну домівку. Та особливо ця сіра кишка перебувала в гармонії з маленьким заплічним мішком нікчемного педика, в якому той рився з такою огидою. Усе тут відповідало жалюгідному існуванню. Облуплена фарба. Потріскані кватирки. Сортир на турецький зразок…

Обидва намагалися не торкатися до стін.

— Ми стукатимемо в усі двері.

— Ні, — сказав Каздан і дістав мобільник.

Вірменин набрав номер Назера. У тиші коридору пролунав слабкий дзвінок. Кивком голови Каздан показав Волокіну, щоб той ішов за ним. Вони заглибилися в темряву. Пройшли під двома слуховими віконцями. Почули десь близько приглушені звуки телевізора. Хтось говорив по телефону якоюсь азіатською мовою.

І весь час лунав дзвінок, на який вони йшли…

Назер не вмикав мобільника.

Вони пройшли ще далі. Синювате світло ночі, яке проникало в коридор крізь кватирки, було схоже на смуги лаку, що покривали темну поверхню стола. Нарешті вони наблизилися до дверей. За ними почувся дзвінок телефона. Чому малий педик не відповідав на нього?

Вірменин постукав у двері.

— Відчиняй, Назере. Це Каздан.

Ніякої відповіді. Дзвінок уперто дзеленчав.

— Відчиняй, сучий сину. Я виламаю двері.

Вірменин стишив голос. Двоє дівчат-філіпінок з’явилися на порозі. Волокін помахав своїм триколірним посвідченням. Дівчата миттю зникли, ніби ніколи й не існували.

Дзвінок затих. Каздан прислухався. Він почув голос із автовідповідача. Лінивий голос Назера. У глибині його мозку цей голос пролунав, як сигнал.

Не змовляючись, обидва чоловіки дістали зброю. Каздан став перед дверима, а Волокін прихилився до стіни праворуч з пістолетом у руці.

Удар ногою. Ніякої реакції.

Ще один удар. Двері зірвались із завіс і гойднулися назад.

Але Каздан уже повернувся боком і притримав їх плечем. Він увійшов до кімнати, наставивши перед собою зіґзауер.

Волокін увійшов за ним.

Перше, що вони побачили, був напис на стелі мансарди:

ВИЗВОЛЬ МЕНЕ ВІД ПЕРЕСТУПУ КРОВНОГО,

БОЖЕ МОГО СПАСІННЯ,

І МІЙ ЯЗИК НЕХАЙ СЛАВИТЬ ТВОЮ СПРАВЕДЛИВІСТЬ.

Друге, що впало їм у вічі, було тіло, яке сиділо, скоцюрблене на кахельній підлозі. Воно вже охололо й заклякло. Бридкий парубійко, холодний, як та обтинькована стіна, на яку він обіперся спиною.

Третє, що вони помітили, — це жахливу рану, яка розтинала йому обличчя. Починаючи від кутиків губ, рот розітнули від вуха до вуха, і тепер жахлива бридка посмішка спотворювала його. Казданові пригадалося спеціальне калічення, яким карали у в’язницях донощиків. Засунуте в рот лезо ножа одним ривком розпанахувало щоку до вуха. Тут посмішка відкривалася з двох боків. Страхітливий клоун.

Четверте, на що вони звернули увагу, була цівка крові, що витікала з лівого вуха жертви. Назер злегка обернув голову вбік. Їм відкрилося три чверті обличчя, застиглого, ніби полакованого, що блищало жахливою ясністю захололої шкіри. Молодик був убитий так само, як і його коханець. Йому прокололи барабанні перетинки. Каздан зрозумів, що вбивця, був він малим хлопцем чи кимось іншим, заповзявся скоїти цілу низку вбивств, — вилучаючи імена зі списку, відомого тільки йому.

— Ходімо, Каздане. Тут нема чим дихати. Та й не можемо ж ми стовбичити тут вічно.

Вірменин роззирнувся навколо. Волокін мав рацію. Кімнатка була не більше п’яти метрів квадратних, і він стояв у центрі її, заповнюючи майже весь простір своїми ста десятьма кілограмами.

— Подай мені рукавички.

Волокін, що стояв навколішки біля трупа, кинув йому хірургічні рукавички. Каздан надягнув їх. Обличчя йому наче обпікало вогнем. Піт стікав на кінчики пальців. Він нахилився й підняв затиснутий кулак Назера. Йому вдалося розігнути скоцюрблені смертю пальці.

Усередині них була кров.

Згусток крові.

Вказівним пальцем Каздан доторкнувся до почорнілої маси.

Ні, то був якийсь орган, а не згусток крові.

Каздан схопив ту річ і перекотив у долоні, затягнутій рукавичкою.

То був відтятий язик Назера.

Каздан підвів очі.

Літери на стелі були написані язиком замість пензля.

ВИЗВОЛЬ МЕНЕ ВІД ПЕРЕСТУПУ КРОВНОГО,

БОЖЕ МОГО СПАСІННЯ,

І МІЙ ЯЗИК НЕХАЙ СЛАВИТЬ ТВОЮ СПРАВЕДЛИВІСТЬ.

21

Макдональдс на авеню Ваграм, двадцять перша година.

За кілька кроків від площі Етуаль.

Волокін атакував свій другий сандвіч роял-бекон. Пакетики з картоплею фрі й коробка з дев’ятьма шматочками курячого філе також звеселяли його тацю разом із недільною карамеллю та пакетиками з кетчупом і майонезом. У центрі височіла паперова філіжанка з кока-колою найбільшого розміру. Хлопець колупався в