Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Каздан напружено обмірковував ситуацію, що склалася в їхньому розслідуванні. Він був розгублений і приголомшений. Замовив собі лише каву. Шкіра у вірменина була тверда, але після контакту з трупами він завжди почувався хворим, а запитання, які під час цього виникали, ніби забирали якусь частку його єства. Волокін, здавалося, належав до зовсім іншої породи людей. Видовище смерті залишило його байдужим. Каздан навіть підозрював, що споглядання трупа розбудило в ньому апетит.

Росіянин перехопив його погляд.

— Не розумію, як вам щастить зберігати свою велетенську тушу. Ви нічого не їсте.

Каздан пропустив повз вуха його запитання і сказав:

— Я згаяв на тебе надто багато часу. Твій робочий день добіг кінця. Ми нічого не знайшли, а смерть Назера поклала край твоїм дурним вигадкам.

— Чому?

— Твоя гіпотеза про хлопчика-вбивцю відразу здалася мені абсурдною, але я все-таки зміг десь на межі можливого уявити собі зґвалтованого хлопця, який, утративши всі орієнтири в житті, вирішує порішити свого мучителя. Я навіть змусив себе забути про той спосіб, у який було скоєно вбивство. Адже техніка його надто складна як для малого хлопця. Однак тепер, після другого убивства, стало очевидно, що це фальшивий слід.

— Бо малий міг убити одного ґвалтівника, але не двох?

— Не можу уявити собі хлопчика, який би провів розслідування, знайшов Ґетцового коханця, піднявся в його помешкання, підлестився до нього, щоб потім проколоти йому барабанні перетинки й відрізати язик. Це занадто, ти хіба не згоден?

Волокін занурив сандвіч у рожеву калюжку, брудну суміш із кетчупу й майонезу. Другою рукою він набрав у жменю картоплі фрі.

— А ви звернули увагу на почерк?

— Який почерк?

— Почерк напису на стелі. На круглі й ретельно виписані літери. Почерк дитини.

— Я не хочу більше чути про твої дурні гіпотези.

— Ви помиляєтеся.

— Це ти помиляєшся. Ми вдруге опитали хлопчиків із хору. Нічого з’ясувати не вдалося. Ці діти невинні.

Росіянин відкрив коробку зі шматочками курятини, потім відкрутив кришечку з тюбика шашличного соусу.

— Ці, можливо, й невинні. Але Ґетц керував і іншими хорами.

— Я також перевірив минуле співаків із хору церкви Нотр-Дам-дю-Розер, до якого належав малий Танґі Візель. Жоден хлопець там не має ані судимості, ані психіатричних відхилень. Ми маємо справу із цілком нормальними дітьми, що живуть у нормальному світі. Прокляття! Треба виходити на інший слід!

Каздан відпив ковток кави. Ніякого смаку. Він запитав себе, чи йому помилково не принесли чаю. Вони сиділи у глибині боксу, біля урни для сміття з відслоненою кришкою. Навколо лунав звичний гомін забігайлівки, в якій готують швидко. Чимось оригінальним тут були лише різдвяні декорації, які мерехтіли неяскравими вогниками, надаючи цьому стерилізованому закладу відтінку певної меланхолії.

— Уся твоя теорія побудована на припущенні, що Ґетц педофіл, — знову заговорив Каздан. — Я цілу ніч переглядав спеціалізовані файли. Його прізвище ніде не виринуло. Ми перекопали всю інформацію, зібрану в його комп’ютері, і не знайшли там анічогісінько. Ґетц був гомосексуал. О’кей. Він мав коханця й практикував якісь збочення. Не заперечую. Але це й усе. Схоже, ти став жертвою власних упереджень. Можна бути голубим, садомазохістом, але при цьому не бути педо-злочинцем.

Волокін поклав перед собою недільну карамель.

— А мій інстинкт? Як ви поясните мій інстинкт?

Каздан поклав на тацю коробки, пакети та інші рештки від їхньої вечері і скинув усе це в ящик для харчових відходів.

— Це ваша відповідь? — посміхнувся Волокін.

Вірменин утупив погляд у райдужні очі молодого детектива.

— Найгірше в усьому цьому те, що я, певно, міг би відвернути смерть Назера. Якби надумав допитати його раніше, я б…

— Каздане, ви самі собі не вірите. Ви закінчили свою проповідь?

— Це ти закінчив. Свою вечерю. Своє розслідування. Я відвезу тебе назад до Холодного Індика.

Молодий росіянин нічого не відповів. Він спокійно помішував пластиковою ложечкою вершки. Потім запитав із лукавим виглядом:

— На вашу думку, звідки взято кривавий напис на стелі?

— Не маю найменшого уявлення.

— Це уривок із Miserere.

— З церковного канту?

— Перш ніж стати церковним кантом, твір Miserere був псалмом. Псалмом п’ятдесят першим або п’ятдесятим. Це залежить від того, якою нумерацією ми скористаємося. Гебрейською чи римською. У християнській літургії ця молитва належить до найуживаніших. Найчастіше її проказують під час уранішньої служби. Це молитва спокутування. Прохання про помилування. Ченці тих небагатьох орденів, які досі практикують самобичування, як-от редемптористи, шмагають себе, проказуючи Miserere. Щоб очиститися знову й знову. У цьому-таки тексті є уривок, у якому говориться: «Обмий Ти мене, і я стану біліший від снігу».

Каздан дивився пильним поглядом на зголоднілого молодика, суперечливе поєднання енергійності та хворобливості, худого тіла й дантівського апетиту. На хлопця, який здавався надзвичайно вразливим, але був спроможний нейтралізувати його за секунду, а наступної секунди вбити голіруч.

— Звідки ти це все знаєш?

— Десять років навчання в релігійних школах. Я наковтався цієї науки сповна.

Несподівано Каздан пригадав свою непоясненну переконаність, яка виникла позавчора, коли він слухав Miserere в навушниках. Той спів відіграв якусь роль у цій історії. Він сам незчувся, як запитав:

— А ти як гадаєш, чому вбивця зробив той напис на стелі?

— Це був подарунок.

— Подарунок?

— Убивця здійснив акт помсти, але він також хотів виявити милосердя. Написавши ці слова на стелі, він благає Господа помилувати Назера. Я думаю, що вбивця релігійний. Він вірить у священну цінність слів. Знаєте, для того, хто