Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

– Та нічого, – махнула вона рукою. – Ні, в казарми тільки як покарання, тих, хто зовсім вже проштрафився.

– Та чим тут можна проштрафитися? – фиркнула я.

– Наприклад, облити когось супом, – з'їхидничала Лорі, викликавши бажання пересмикнутися.

– Не смішно! – огризнулася я.

– Вибач, – вона зітхнула. – Але вони тут найбільше не люблять непослуху, особливо в повний місяць.

Якийсь час ми мовчки їли, проте думки знову і знову поверталися до того, що відбувається:

– Ну гаразд, а решта? – не витримала я.

– Кішок же відловлюють не так багато, дехто залишається в наложницях, інших перепродають тим, хто нижчий і доступу на вечірки не має.

– Як це перепродають?

– Просто, – знизала вона плечима. – На закритих аукціонах. Наложниці, служниці, прибиральниці та куховарки багатьом потрібні.

– Ну це взагалі! – тільки й змогла обуритися я. – А... котів теж?

– Я чула, що багаті собаки таким теж бавляться, але не стикалася.

– Як ми докотилися до такого? І потім, вони хіба не бояться, що кішку хтось перекупить? З тих, хто не зовсім підтримує таку систему!

– Начебто за цим якось стежать. Я точно не знаю. Все в таємниці, тільки для найвірніших.

– Та до чого? – безнадійно махнула я рукою. – Все одно протистояти псам нема кому.

– Ну, ти знаєш, юрба розлютованих котів – теж нікому не потрібна. Адже саме коти за старих часів відповідали за дотримання прав і свобод, за незалежність.

– І додотримувалися, – фиркнула я. – Слухай, а в нього тут щось є почитати про це?

– Не знаю, – Лорі сумно зітхнула. – Я не вмію читати.

Ми ще трохи мовчки пожували, дивлячись на двері. Дрона все не було, шуми біля сходів наче стихли.

– А де його мати? – запитала я, кивнувши на фотографію між вікнами.

– Ой, Аліс, ти на цю тему краще навіть не питай! Кілька років тому був якийсь чи то скандал, чи то... не знаю. Та й ніхто толком не знає, а якщо й знає, то мовчить. Але Дрон лютує, коли починають питати.

– Та що ж у них тут за скандали? – пробурмотіла я. Брат давав якісь хибні свідчення, з мамою зовсім не зрозуміло, що. – Вона, виходить, із ними жила? Обох виховувала?

– Напевно.

– Може, вона була не собакою?

– Собакою начебто.

– А Удана? Не знаєш, після цього визнали?

– Я ні в що не лізу, і тобі не раджу, – Лорі злякано озирнулася, наче боячись, що за нами підглядають. А раптом і справді? Хто знає?!

– Мені просто цікаво, – про всяк випадок виправдалася я. – Але якщо про щось питати не можна, ти кажи.

Вона кивнула, помовчала трохи, потім раптом поцікавилася:

– Аліс... то що ми скажемо?

Схоже, ідея мого порятунку здалася їй не найкращою.

– Він все одно напевно розповість, що полила його я, – знизала я плечима. – Отже, стоятимемо на тому, що чіплявся до мене, а не до тебе. Тим більше це правда, з невеликою похибкою в часі.

– Просто... мені треба вийти,– прошепотіла вона. – Минулого разу влетіло, що так довго балакала.

Окинувши її поглядом, я спробувала вигадати, під яким приводом можна затримати, але так і не знайшла. Лорі нервово поглядала на двері.

– Дрон скоро буде, не знаєш? – запитала я.

– Гадки не маю.

Зітхнувши, я розчесала майже висохле волосся. Повагалася якийсь час щодо халата, вирішила зняти про всяк випадок. Зі зброї під рукою були тільки книжки та посуд – сумнівно, що зупинять навченого охоронця, може, лише затримають ненадовго.

Подумавши, я озброїлася декоративною подушкою та потупала до дверей. Обережно прочинила, виглядаючи. Лорі нахилилася ззаду, лоскочучи волоссям мою щоку.

Перед дверима, спиною до нас, стояв охоронець, а сходами хтось піднімався. Я відкрила трохи ширше, намагаючись зорієнтуватись. Впізнала чорне укладене волосся і блискучу сукню.

– Хто вона? – прошепотіла я.

– Наречена Дрона! – приголомшила мене Лорі.

Наречена?!

Охоронець почув нас, озирнувся. Мені не здалося, це був інший пес!

Я тихенько відклала подушку убік біля дверей, щоб у разі чого можна було схопити і запустити.

Поки він оглядав моє вбрання, Лорі шмигнула під стінкою до сходів, шанобливо кивнула гості та постукала каблучками вниз.

Мабуть, треба було якнайшвидше відступати за двері, але, по-перше, хотілося знати, хто наказав змінити охоронця і чому. А по-друге, собака, що наближалася!

Цього разу вона була без почету, але дивилася на мене все з тією ж бридливою зневагою, змушуючи губитися під своїм поглядом. Звідкись раптом збурлило таке обурення. Цей нестерпний пес – мій!