Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

«Отче, після моєї останньої сповіді десять днів тому…» Отця Кіхота знову збентежив спогад, як він мало не засміявся вголос, дивлячись той фільм у Вальядоліді, й не відчув і тіні плотського бажання, яке засвідчило б, що він звичайна собі людина, і збудило у ньому сором. А може, саме тоді, в кіно, він і підхопив оті вульгарні слова, яких потім ужив стосовно єпископа? Але ж у фільмі не було ніякого єпископа. І ось тепер та непристойність викликала сміх у Тереси, а доктор Гальван навіть повторив її. Отож він подумки сказав отцю Коссадові: «Якщо Тересин сміх чи порада доктора Гальвана гріховні, то цей гріх на мені, тільки на мені». Був на ньому й ще тяжчий гріх. Під впливом вина він применшив важливість Святого Духа, порівнявши його з півпляшкою ламанчського. Атож, список провин, з яким він стане перед судом єпископа, таки чорний, і він цілком заслуговує на догану, але боявся отець Кіхот не єпископа. Він боявся самого себе. Мав таке відчуття, ніби його торкнувся своїм крилом найтяжчий із гріхів — розпач.

Він навмання розгорнув «Листи» отця Коссада. Перший абзац, який він прочитав, не мав, на його погляд, жодного стосунку до нього самого. «Моя думка така: надто часте спілкування з вашими численними родичами та іншими мирянами є каменем спотикання на шляху вашого поступу». Щоправда, отець Коссад писав свої листи черниці, та все ж таки… Між священиком і черницею багато спільного. «Я ніколи не прагнув поступу, — заперечив отець Кіхот порожнечі, що огортала його, — ніколи не хотів стати монсеньйором, а до того ж не маю родичів, окрім троюрідного брата в Мексіці».

Уже майже ні на що не сподіваючись, він розгорнув книжку вдруге, але цього разу був винагороджений, хоч абзац, на який упав його погляд, починався словами, що не вселяли надії. «Чи висповідався я хоч раз у житті по-справжньому? Чи простив мені Господь? У якому я стані — в доброму чи поганому?..» Отець Кіхот уже хотів був згорнути книжку, але ковзнув очима далі. «Відповідаю одразу: Господові завгодно приховати це від мене, щоб я безоглядно звірився на Його ласку. Я не бажаю знати того, що Йому не завгодно мені відкривати, і ладен блукати в найтемнішій пітьмі, якщо Він вирішить занурити мене в неї. Його діло — знати стан мого поступу, моє діло — перейматися тільки Ним. Про все інше подбає Він сам, я полишаю це на Нього».

— «Я полишаю це на Нього», — вголос повторив отець Кіхот, і тут-таки двері кімнати відчинилися й голос отця Еррери сповістив:

— Його превелебність уже тут.

На якусь мить отцеві Кіхоту привиділася дивна річ: ніби отець Еррера нараз постарів; комір на ньому був, як завжди, сліпучо-білий, але таке саме біле й волосся, і, певне ж, він не мав на пальці єпископського персня, не мав і великого наперсного хреста на грудях. Та настане час, коли він матиме й те, і те, напевно матиме, подумав отець Кіхот.

— Я прошу пробачення, ваша превелебносте. Якщо ви зробите мені ласку й кілька хвилин зачекаєте, я приєднаюся до вас у кабінеті.

— Лишайтеся там, де ви є, монсеньйоре, — відказав єпископ. (Титул «монсеньйор» він видушив із себе так, наче в роті йому раптом стало гірко.) Потім видобув з рукава білий шовковий носовик, стер ним порох із стільця обіч ліжка, пильно оглянув носовика, чи дуже він забруднився, і аж тоді поволі сів і поклав руку на простирадло. Та отець Кіхот, у чиєму лежачому положенні ніяк не випадало стати на коліна, розважив, що в такому разі простимо й не поцілувати єпископові перстень, і єпископ по короткій хвилі забрав руку. Тоді підібгав губи і, якусь мить подумавши, уривчасто видихнув:

— Ну-ну!

Отець Еррера стовбичив у дверях, наче особистий охоронець. Єпископ сказав йому:

— Можете залишити мене з монсеньйором… — Здавалося, це слово обпекло йому язик, бо він аж скривився. — Ми трохи поговоримо сам на сам.

Отець Еррера зник.

Єпископ затис у руці хрест, що висів на його ліловому peckera, так ніби цим прикликав до себе якусь вищу, ніж звичайну людську, мудрість. Але те, що він промовив по тому, здалось отцеві Кіхоту навдивовижу буденним.

— Сподіваюся, ви почуваєте себе краще.

— Я почуваю себе дуже добре, — відповів отець Кіхот. — Відпустка пішла мені на користь.

— Не схоже, коли судити з того, що мені доповідали.

— Доповідали про що?

— Церква завжди прагне стояти над політикою.

— Завжди?

— Ви чудово знаєте мою думку про вашу гідну всілякого жалю причетність до організації „In Vinculis”.

— То був неусвідомлений акт милосердя, ваша превелебносте. Визнаю, що я тоді справді не подумав… Та, може, чинячи милосердя, людина й не повинна думати. Милосердя, як і любов, має бути безоглядне.

— З цілком незбагненних для мене причин вам надано сан монсеньйора. А монсеньйор завжди повинен думати. Його обов’язок — оберігати гідність святої церкви.

— Я не просив, щоб мене зробили монсеньйором. Бути монсеньйором мені зовсім не до вподоби. З мене цілком досить обов’язку підтримувати гідність тобоського парафіяльного священика.

— Я не зважаю на всі ті чутки, що доходять до мене, монсеньйоре. І саме те, що хтось там належить до „Opus Dei”, ще не робить його свідчення гідним довіри. Я радніше повірю вам, якщо ви дасте мені слово, що не заходили в Мадріді до певного салону й не питали, чи можна купити кардинальську тіару.

— Та то не я питав. То був жарт мого друга, просто безневинний жарт…

— Безневинний? Той ваш друг, як я розумію, колишній мер Тобосо. Комуніст. Ви дуже необачно вибираєте собі друзів і супутників, монсеньйоре.

— Не мені нагадувати вашій превелебності, що наш Господь…

— Атож, атож. Я знаю, що ви маєте сказати. Ті рядки щодо митарів і грішників бездумно наводять усі, хто хоче виправдати всіляку зухвалість. Святий апостол Матвій, обранець Господа нашого, був збирачем податків, митарем, отож належав до нижчої верстви. Усе воно так, проте є величезна різниця між збирачем податків і комуністом.

— Гадаю, в деяких східних країнах цілком можна бути й тим, і тим.

— Хотів би нагадати вам, монсеньйоре, що наш Господь — Син Божий. Йому дозволено все. А смиренним слугам Господнім, як от ви і я, — чи не розумніше