Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

Єпископ зробив паузу, сподіваючись, що отець Кіхот відгукнеться на його слова, але той мовчав. Як видно, єпископ визнав це за добрий знак, бо, заговоривши далі, перестав казати «монсеньйоре», а вдався до простішого й приязнішого «отче».

— Ваш друг, отче, вочевидь забагато випив і, коли вас обох знайшли, був не при тямі. Не прокинувся навіть тоді, коли до нього заговорили. Отець Еррера помітив також у вашій машині багато вина. Я так розумію, що у вашому знервованому стані вино було для вас неабиякою спокусою. Особисто я вживаю його тільки під час меси. А поза церквою волію пити воду. Коли підношу до рота склянку, мені уявляється, ніби я п’ю чисту воду з Йордана.

— Мабуть, не таку-то й чисту, — зауважив отець Кіхот.

— Що ви хочете сказати, отче?

— Та я, ваша превелебносте, несамохіть згадав про те, як сірієць Нааман сім разів занурився в Йордан і залишив у воді всю свою проказу.

— То давня іудейська легенда з дуже далекого минулого.

— Я знаю, ваша превелебносте, і все ж таки… Зрештою, ця історія може бути й правдивою, проказа ж — хвороба незбагненна. А скільки прокажених євреїв могли скупатися там услід за Нааманом? Звичайно, я згоден з вами, що святий апостол Павло — надійніший проводир, але ж ви, напевне, пам’ятаєте, він писав Титові й інше… ні, я помилився, це він писав Тимофієві: «Води більше не пий, але трохи вина заживай ради шлунка твого та частих недугів твоїх».

У спальні запала тиша. Отець Кіхот подумав, що єпископ шукає в пам’яті ще якусь цитату із святого Павла, але він не вгадав. Пауза означала скоріше поворот до іншої теми, ніж зміну настрою.

— От чого я ніяк не можу зрозуміти, монсеньйоре, то це свідчення жандармів, ви помінялись одягом з отим… з отим колишнім мером, комуністом.

— Ми не мінялись одягом, ваша превелебносте, я тільки дав йому свій комір.

Єпископ заплющив очі. Втратив терпець? Чи, може, молився про те, щоб досягти порозуміння?

— Нехай тільки комір, але навіщо?

— Йому здалося, що мені в такому комірі має бути дуже жарко, от я й дав приміряти. Мені не хотілося, щоб він думав, ніби я прагну чимось вирізнитися… В таку спеку носити військову чи навіть жандармську форму, мабуть, куди важче, ніж священицький комір. Отож нам ще пощастило, ваша превелебносте.

— До одного парафіяльного священика у Вальядоліді дійшов поголос про те, що якогось єпископа — чи монсеньйора — бачили, коли він виходив з кінотеатру, де показували скандальний фільм… Ну, знаєте, із тих, що почали йти в нас, коли помер генералісимус…

— А може, той бідолашний монсеньйор не знав, на який фільм він ішов. Назви іноді бувають оманливі.

— Та найобурливіше в цій історії те, що згаданий єпископ чи монсеньйор — ви ж знаєте, люди можуть сплутати, бо і ви, і я носимо однаковий pechera, — так от, виходячи з того ганебного видовища, він сміявся!

— Не сміявся, ваша превелебносте. Може, посміхався.

— Я не розумію, як ви взагалі могли піти на такий фільм.

— Мене ввела в оману зовсім безневинна назва.

— Яка?

— «Дівоча молитва».

Єпископ тяжко зітхнув.

— Часом мені хочеться, — сказав він, — щоб слово «діва» вживали тільки стосовно Богородиці… ну, й, може, ще в жіночих релігійних орденах. Я розумію, ви досі жили в Тобосо дуже відлюдним життям, отож і гадки не маєте, що в наших великих містах словом «діва» у його суто перехідному значенні часто послуговуються для розпалювання похоті.

— Визнаю, ваша превелебносте, таке мені й на думку не спадало.

— Та все це з погляду жандармерії, звичайно, дрібниці, хоч які б вони були скандальні з погляду церкви. Але я і мій колега в Авілі мусили докласти багато зусиль, аби переконати владу заплющити очі на те, що являє собою вже серйозне правопорушення. Довелося звернутись до одного високого урядовця в міністерстві внутрішніх справ — на щастя, він член „Opus Dei“…

— І, як я розумію, двоюрідний брат доктора Гальвана?

— Це вже не так істотно. Він одразу зрозумів, якої величезної шкоди зазнала б церква, коли б перед судом став монсеньйор, звинувачений у тому, що допоміг утекти вбивці…

— Не вбивці, ваша превелебносте. Він не влучив.

— Злочинцеві, що пограбував банк.

— Та ні, ні. То був магазин самообслуговування.

— Я хотів би, щоб ви не переривали мене дрібними уточненнями. У жандармерії в Леоні виявилося, що на тому грабіжникові були ваші черевики, з чітко виписаним на устілці ім’ям.

— Це дурна звичка Тереси, хоч наміри в неї і добрі. Бідолашна боїться, щоб швець після ремонту не віддав їй чужі черевики.

— Не знаю, чи ви свідомо це робите, монсеньйоре, але ви весь час приплітаєте до нашої розмови якісь дрібні й несуттєві деталі.

— Перепрошую… це незумисне… просто я подумав, що вам може здатися дивним, чому мої черевики позначено в такий спосіб.

— Мені здається дивним те, що ви допомагали злочинцеві втекти від правосуддя.

— Він же був озброєний… хоча стріляти, звісно, не став би. Якби він нас убив, то тільки зашкодив би собі.

— У жандармерії зрештою взяли до уваги цю обставину, хоч грабіжник викинув пістолет і твердив, ніби ніколи його не мав. Так чи так, а було з усією очевидністю встановлено, що перед тим ви сховали його в багажнику своєї машини й сказали неправду жандармам. Вони ж то вам зброєю не погрожували.

— Не казав я їм неправди, ваша превелебносте. Хіба що… ну, скажімо так, відповів трохи ухильно. Жандарми ж не питали мене прямо, чи він у мене в багажнику. Звісно, я міг би послатися на те, що був «під великим моральним тиском». Отець Герберт Йоне відзначає, що притягнений до суду злочинець — а я, з погляду закону, був злочинцем — може заявити «я не винний», та це лише умовний спосіб сказати: «Я не винний перед законом, поки мою вину не доведено». Отець Йоне навіть визнає за злочинцем право трактувати звинувачення як наклеп і наводити докази своєї нібито безневинності — але тут він, як на мене, заходить надто далеко.

— А що це за такий отець Герберт Йоне?

— Визначний німецький теолог-мораліст.

— Хвалити Бога, хоч не іспанський.

— Отець Еррера дуже шанує його.

— У кожному разі, я приїхав сюди не для того, щоб дискутувати з питань теології моралі…

— Я, ваша превелебносте, завжди вважав цю науку дуже плутаною. Приміром, і досі не