Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

Але навіть хоч вони і не текли, вони стали мені супутниками і купали мене в такому співчутті, що я заспокоєно схилила голову. І так, як хтось, хто щойно повернувся з подорожі, я повільно сіла на ліжко, знову.

Я думала, що найбільшим доказом мого внутрішнього перетворення в самій собі буде запхати білу масу таргана в рот. І що таким чином я наблизилася б до... божественного? До справжнього? Для мене божественне було справжнім.

Для мене божественне було справжнім.

Але поцілувати прокаженого — це навіть не вияв доброти. Це сама реальність, і це саме життя, навіть якщо це також означає порятунок прокаженого. Але насамперед це порятунок самої себе. Найбільшу користь святий приносить самому собі, що не важливо: адже коли він досягає своєї величі-всеосяжності, тисячі людей наснажуються його світлом, живуть тим, і він любить інших так само, як він любить жахливе продовження себе, він любить своє продовження, не відчуваючи жалю до себе. Чи святий прагне очиститися тому, що відчуває потребу любити інертне? Любити те, що не є придатком, і обходитися без добра і без прекрасного. Велика доброта святого в тому, що для нього все однакове. Святий палає, поки не вознесеться до любові до безпристрасності. Йому це потрібно для нього самого.

Тоді я зрозуміла, що жити, хай там що — найбільше добро стосовно інших. Усе, що ти маєш робити — жити, а це саме собою приведе до більшого добра. Той, хто живе повною мірою, живе для інших, той, хто живе власною всеосяжністю, віддає дар, навіть якщо його життя проходить у мовчанні келії. Життя — це такий дар, що тисячі людей матимуть користь від кожного прожитого дня.

— Чи тобі болить, що доброта Божа — інертно безмежна і безмежно інертна? Але те, чого я раніше хотіла як дива, те, що я називала «дивом», було насправді бажанням припинення і перерви, бажанням аномального: я називала дивом саме момент, в який справжнє, безмежне диво діяння переривається. Але Божественна безстороння доброта таки є більш привабливою, ніж якби вона не була безсторонньою: це просто іти й отримати, просити й отримати.

І про дива також можна просити й отримати їх, адже безперервність має проміжки, які не переривають її, диво — це нота між двома музичними нотами, це число між числом один і числом два. Це просто потребувати і мати. А Віра — то знати, що можна піти і з’їсти диво. Голод — ось що таке віра і з чого вона складається, і потреба — це моя гарантія того, що мені вона завжди буде дана. Потреба — це мій провідник.

Ні. Мені не потрібна була сміливість, щоб з’їсти нутрощі таргана. Адже мені бракувало смирення святих: я наділила акт споживання відчуттям «максимуму». Однак життя поділяється на властивості і види, і закон диктує, що таргана може полюбити і з’їсти лише інший тарган; і що жінка, в момент її кохання до чоловіка, ця жінка живе із власним видом. Я зрозуміла, що я щойно зробила те, що співмірне з поїданням нутрощів таргана — адже закон велить, що я маю жити із плоттю людини, а не таргана.

Я зрозуміла, що, поклавши нутрощі таргана собі до рота, я не розкриваю себе так, як оголюють своє єство святі, а радше, так я знову прагнула величі. Величне легше любити.

І тепер я не беру твою руку в свою. Тепер я даю свою руку тобі.

Тепер мені потрібна твоя рука не для того, щоб не боятися, а для того, щоб не боявся ти. Я знаю, що віра в усе на початку буде для тебе відчуттям великої самотності. Але настане момент, коли ти даси мені свою руку, вже не через самотність, а так, як я зараз даю свою: з любові. Як і я, ти не боятимешся доєднатися до надзвичайної енергії благодаті Бога. Самотність — це всього-на-всього людська доля.

І самотність — це не нужденність. Не нужденність залишає людину саму, зовсім саму. О, нужденність не ізолює людину, речі потребують речей: достатньо подивитися, як ходить курча, щоб побачити, що його доля визначена нужденністю, його доля — возз’єднатися, як краплі ртуті возз’єднуються з іншими краплями ртуті, навіть якщо воно, як і кожна крапля ртуті, має повноцінне і завершене існування всередині себе.

О, любове моя, не бійся нужденності: це наше вище призначення. Любов набагато фатальніша, ніж я собі думала, любов притаманна людям так само, як сама скрута, і потреба нагадує нам, що вона знову повернеться. Бракує лиш coup de grâce[12] — що називається пристрастю.

Бракує лиш coup de grâce — що називається пристрастю.

Те, що я відчуваю зараз — це радість. Через живого таргана розумію: я так само — жива. Бути живим — це дуже висока планка, це те, до чого я прийшла лише зараз. Це такий високий і хиткий баланс, що я знаю: не зможу втримувати цей баланс довго — грація пристрасті коротка.

Можливо, бути людиною, як ми, — це лише особлива чутливість, яку ми називаємо «людяністю». О, я також боюся втратити її. Досі називала «життям» мою чутливість до життя. Але бути живою — то дещо інше.

Бути живою — це груба випромінювальна байдужість. Бути живою — недосяжно для найтоншої чутливості. Бути живою — це нелюдське; найглибша медитація — така порожня, що усмішка видихається, немов виходить з матерії. І я поводитимуся більш делікатно, тож мій стан набуде стабільності. Чи говорю я про смерть? чи я кажу про те, що буде після смерті? Не знаю. Я відчуваю, що «нелюдське» — це велика реальність і що це не означає «позбавлене людського», зовсім навпаки: нелюдське — це саме осердя випромінювальної інертної любові в електромагнітних хвилях.

Якщо моє життя стане живим, то те, що сьогодні я називаю чутливістю, не існуватиме — воно вже називатиметься байдужістю. Але я досі не можу навчитися цьому способу існування. Це ніби через сотні тисяч років ми нарешті перестанемо бути тим, що ми думаємо і відчуваємо: ми матимемо щось, що більше схоже на «спосіб», ніж на ідею. Ми будемо живою матерією, яка проявляє себе безпосередньо, не зважаючи на слова, виходячи за межі завжди гротескного мислення.

І я не пересуватимусь «від думки