Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

О, не думай, що мене не нудить від усього цього, власне, мені від цього так нудно, що я стаю нетерплячою. Але це нагадує рай, в якому, я навіть не уявляю, що б робила, адже можу уявити лише себе, те, що думаю і відчуваю, два атрибути буття, тож не можу уявити, що я просто існую, нехтуючи рештою. Просто бути — це дало б мені величезну нужденність того, що можна зробити.

Водночас я була трохи недовірлива.

Річ у тому, що, як і раніше, я боялася наблизитися до того, що могло закінчитися відчаєм, тепер мала підозру, що я знову перейшла межі...

Невже я перебільшувала вагу речей саме для того, щоб вийти за межі таргана і шматка заліза, і шматка скла?

Я так не думаю.

Тому що я не применшувала надію до простого співставлення між витвором і підробкою, та не заперечувала, що є на що сподіватися. Я також не зреклася обітниці: просто дуже силувано відчувала, як надія і обітниця щоразу справджуються. І це було жахливо, я завжди боялася бути враженою усвідомленням, завжди думала, що усвідомлення — це кінець, і я не розраховувала на ситуацію, в якій потреба постійно перероджувалася б.

А ще через те, що боялася, тому що я не витримувала простої слави, її перетворення на одну із чеснот. Але знаю — знаю, — що є проживання слави, в якому життя має найчистіший смак небуття, і що у славі я відчуваю її порожнечу. Коли усвідомлюєш життя, ставиш питання: чи це все, що було? І відповідь: це не просто все, що було, це саме те, що було.

Але мені досі потрібно бути обережною, щоб не робити із цього щось більше, ніж воно є, адже тоді воно вже не буде тим, що зараз. Суть — це гостра нестерпність. Я мушу «очиститися» набагато більшою мірою, просто щоб не прагнути хотіти наростання подій. Раніше очищення себе для мене означало жорстокість проти того, що я називала красою, і проти того, що називала «я», не знаючи, що «я» насправді було моїм розростанням.

Але тепер, попри мій найбільший подив, я нарешті рухаюся протилежним шляхом. Шляхом руйнування того, що збудувала, я рухаюся до деперсоналізації.

Я жадібна до світу, я визначилася зі своїми бажаннями, сьогодні ввечері танцюватиму і їстиму, одягну не синю сукню, а чорно-білу. Але водночас, мені нічого не потрібно. Мені не потрібно навіть, щоб існували дерева. Тепер я знаю про спосіб, в який можна обходитися без усього — і також без любові природи навколо, речей. Спосіб, який працює без мене. Хоча, що стосується моїх бажань, моїх пристрастей, самої можливості торкатися дерева — вони залишаються для мене такою ж потребою, як щоденна їжа.

Деперсоналізація як позбавлення від непотрібної особистості — втрата всього, що можна втратити, досі продовжуючи існувати. Потроху забирати в себе, з таким обережним зусиллям, щоб не відчувати болю, забираючи у себе, ніби скидаючи власну шкіру, характеристики. Все, що мене характеризує — це лише спосіб, в який мене найлегше побачити іншим людям і, в кінцевому підсумку, так найпростіше для мене ж побачити себе очима інших. Як у той момент, коли я побачила, що тарган — це тарган, що втілює усіх тарганів, тож я так само хочу знайти в собі жінку, яка вмістила б усіх жінок.

Деперсоналізація як велика об’єктивізація себе самої. Найбільша екстеріоризація[13], якої можна досягти. Кожен, кого заторкнула деперсоналізація, впізнає іншого у будь-якому вигляді: перший крок стосовно іншого — це впізнати в собі людину, що втілює усіх людей. Кожна жінка — це жінка, яка вміщує в собі усіх жінок, кожен чоловік — це чоловік-уособлення усіх чоловіків, і кожен із них міг постати там, де судять людський рід. Але тільки в іманентності, оскільки лише деякі досягають того рівня самоусвідомлення, щоб упізнати себе в інших. І тоді, у простому факті їх існування, вони виявлять наше спільне.

Те, чим живеш — і через те, що воно не має імені, його промовляє лише німота, — це те, до чого наближаюся через велику кількість можливостей стати іншою. Не тому, що потім я можу віднайти ім’я імен і перетворити те, чого не можна відчути, на щось зрозуміле — але тому, що я позначаю невідчутне як невідчутне, і тоді подих відновлюється знову, як вогник свічки.

Поступова дегероїзація[14] себе — це справжня робота, яка здійснюється під видимою роботою, життя — це таємна місія. Справжнє життя настільки таємниче, що навіть мені, яка помирає від нього, не можна довірити пароль, я помираю, не знаючи від чого. А таємниця полягає в тому, що лише якщо місія буде виконана, я побачу, дуже раптово, що народилася із цією місією, і що все життя — це таємна місія.

Дегероїзація мене самої підриває мою будівлю під землею, це поза моєю волею, немов непочутий поклик. Доки нарешті мені не відкриється, що моє життя в мені не має мого імені.

Я також не маю імені, і це і є моє ім’я. І оскільки моя деперсоналізація сягає моменту позбавлення мене імені, я відгукуюся щоразу, коли хтось каже: «я».

Дегероїзація — це велика невдача життя. Не кожен може її зазнати, адже це потребує важкої роботи, спочатку треба болісно підійматися нагору, щоб досягти висоти, з якої можна впасти — я можу досягти лише деперсоналізації німоти, якщо спочатку я створила свій власний голос. Мої цивілізації були необхідні мені, щоб я могла звестися вгору, щоб сягнути піку, з якого можна було б спуститися. Саме через втрату голосу людина вперше чує власну німоту, а також німоту інших, і німоту речей, і приймає її як найдостовірнішу мову. Лише тоді приймається людська природа, приймається з її дивовижними тортурами, де біль — це те, чим ми є, а не те, що трапляється з нами. І наш стан приймається як єдиноможливий, оскільки існує лише він, і більш нічого. І оскільки його проживання — це наша пристрасть. Стан людини — це страждання Хрис­тові.

О, але щоб досягти німоти, потрібні такі великі зусилля голосу. Мій голос — це шлях, через який я шукатиму реальність; реальність до моєї мови існує як невисловлювана думка, але волею долі мені