Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

Я маю до тієї міри, до якої називаю речі — і це розкіш володіння мовою. Але я маю набагато більше, до тієї міри, що я не можу означити. Реальність — це сировина, мова — це засіб, в який я її шукаю — і тепер я її не знаходжу. І саме через те, що шукаю і не знаходжу її, народжується те, чого я не знала, й я одразу впізнаю це. Мова — це моє людське зусилля. Волею долі я маю шукати і волею долі із цих пошуків повертаюся з порожніми руками. Але я повертаюся з невимовним. Невимовне може бути дано мені лише через фіаско моєї мови. Лише коли конструкція буде зруйнована, я отримаю те, що вона не змогла охопити.

І марно намагатися скоротити шлях і прагнути знайти, вже знаючи, що голос мало про що говорить, починаючи вже з деперсоналізації. Тому що існує шлях, а траєкторія — це не лише спосіб іти далі. Ми самі — траєкторія. Що стосується життя, обігнати час — неможливо. Хресна дорога — це не збивання зі шляху, це єдиний шлях, туди можна дістатися лише пройшовши ним і через нього. Наполегливість — це наші зусилля, визнання поразки — це нагорода. Цього можна досягти лише тоді, коли відчуєш змогу створювати і, не зважаючи на потяг до влади, волітимеш скоритися. Скоритися — ось що має бути вибором. Впокоритися — це найсвятіший вибір у житті. Скоритися — це мить істини для людини. І лише в цьому славність мого стану.

Скоритися — це одкровення.

Скоритися — це одкровення.

Я скоряюся і маю стати людською особистістю — лише в найгіршому моєму стані це вважається за мою долю. Буття вимагає від мене великої жертви — бути слабкою, я скоряюся, і ось, у моїй слабкій руці вміщається весь світ. Я скоряюся, і моїй людській убогості відкривається єдина радість, яку мені дано, людська радість. Я знаю це і здригаюся — життя вражає мене так сильно, життя не дає мені заснути.

Я досягаю висоти, з якої можу впасти, я обираю, я тремчу, і я скоряюся, і нарешті, віддавшись своєму падінню, позбавлена особистості, без власного голосу, врешті, без мене — ось воно: все, чого я не маю — моє. Я скоряюся, і що меншою я стаю, то більш живою, що більше я втрачаю своє ім’я, тим більше маю імен, моя єдина таємна місія — це мій стан, я скоряюся, і чим більше я несвідома про пароль, тим більше я даю таємниці здійснитися, чим менше знаю, тим більша солодкість безодні моєї долі. Тому я обожнюю.

Я сиділа, тихо склавши руки на колінах, і відчувала ніжну, сором’язливу радість. Це було майже ніщо, як тоді, коли вітерець колихає стебло травинки. Це було майже ніщо, але я бачила найменший порух моєї сором’язливості. Не знаю, але я підходила до чогось зі сумним ідолопоклонством і з делікатністю того, хто боїться. Я наблизилася до найсильнішої речі, що коли-небудь траплялась зі мною.

Сильніша за надію, сильніша за любов?

Я наблизилася до того, що я думала, було... певністю. Можливо, так воно називається. Або, це не має значення: назва могла би бути й іншою.

Я відчувала, як моє спітніле обличчя всміхалося. А можливо, воно не всміхалося, не знаю. Я вірила.

У себе? у світ? у Бога? в таргана? Не знаю. Мабуть, віра не конче означає вірити у щось або в когось. Можливо, тепер я знала, що мені ніколи не зрівнятися із самим життям, однак моє життя врівень із життям. Я ніколи не досягну свого першопочатку, але він таки існував. Я боязко дозволила солодкому відчуттю охопити мене, і воно бентежило мене, та не стримувало.

О Боже, я відчувала себе охрещеною світом. Я запхала матерію таргана до рота; нарешті, я здійснила найменший вчинок.

Не найвеличніший вчинок, як я думала до того, не героїзм і не святість. Але, нарешті, найменший вчинок, якого мені завжди бракувало. Я ніколи не була здатна на найменший вчинок. І найменшим вчинком я дегероїзувала себе. Я, що жила посеред шляху, нарешті зробила перший крок до його початку.

Нарешті, нарешті моя оболонка була зруйнована, і тепер я не маю обмежень. Мене нема і я є водночас. У всій повноті того, чим я не була, я була. Тим, чим я не є, я є. Усе буде в мені, якщо мене не буде; адже «я» — це всього-на-всього одна із миттєвих судом світу. Моє життя має не просто людський сенс, воно набагато більше — воно настільки більше, що відносно людського сенсу воно вже не має сенсу. Із загального світопорядку, що більший за мене, я досі помічала лише фрагменти. Але тепер я була набагато меншою за людину — і я здійснила б свою винятково людську долю, лише якби скорилася, що й робила, скорилась тому, що вже не є мною, тому, що вже є нелюдським.

І віддаючи себе з упевненістю належності до невідомого. Бо я можу молитися лише тому, чого не знаю. І можу любити лише невідомі прояви речей, й я можу доєднатися лише до того, чого не знаю. Лише це по-справжньому означає віддати себе.

І віддати себе було єдиною можливістю запобігти, аби не втратити себе. Тепер я була настільки більшою, що вже не бачила себе. Такою великою, як пейзаж удалині. Я була вдалині. Але мене можна було помітити в моїх найдалекіших горах і найвіддаленіших річках: синхронна інша реальність уже не лякала мене, і в найвіддаленішому своєму кінці я нарешті могла усміхатися навіть не усміхаючись. Нарешті я вийшла за межі своєї чутливості.

Світ був незалежним від мене — це була певність, до якої я прийшла: світ незалежний від мене, і я не розумію, що говорю, ніколи! Ніколи відтепер я вже не розумітиму, про що кажу. Бо як мені говорити так, щоб слово не брехало за мене? Як я зможу говорити інакше, крім як несміливо, ось так: життя існує, якщо є я, та я не розумію, що кажу. Тому я обожнюю.

Примітки

1

Старий Заповіт. Повторення Закону, 14:12-18. Переклад Івана Огієнка. (Тут і далі — примітки перекладача).

2

Повторення Закону, 14:19.

3

Новий Заповіт. Євангеліє від св. Матвія, 18:7 (Переклад І. Огієнка; 1962).

4

Фавели —