Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Потопельник у рожевих рукавичках 📚 - Українською

Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

394
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Потопельник у рожевих рукавичках" автора Андрій Котовський. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 72
Перейти на сторінку:
Виринув з круглими очима, зі смішним животом (живіт випнутий, у профіль — як у півника з обгортки дитячого шоколаду, а сорочки носить обтислі).

Як родич — нахабний, нав’язливий. Краще б, напевне, краще було б, якби він наїхав зі справжньою претензією. Вона б тоді… Вона б тоді йому відповіла всерйоз! Як дядьо Дзюник. А так — він ніби жартує. Знущається. Натякає, що спадок дістався їй не по праву. Що це він — справжній єдиний спадкоємець, справжній Дідух.

— Слухаю вас.

— Ні, ти мене якраз не слухаєш. Послухала б — по чесному б поділилася. Та добре, може, ще й прийде час…

Блиснув круглими очиськами. Хусточкою (витяг її з кишені) промокнув залисини на лобі. Всівся у шезлонг без запрошення. Один ґудзик розстібнувся на пузі. Стирчать волосини з цього неприємного віконця.

— Не стій наді мною, дівко. Сідай. Сідай-сідай, ти ж, хм, у своїй хаті.

— Чого вам від мене треба?

— На цей конкретний момент — «дай пити, бо так їсти хочеться, що аж переночувати нема де…» Хоча, про переночувати — не наполягаю. Бачити твого утриманця у його костюмчиках — борони Боже. А пригостити мене годилося б. Годуй дядю!

Ася набундючилася, забувши про біль у спині. Прибрала виразу, що його, на її думку, мало б бути у справжньої, незалежної пані елегантського дому, до якого хтось приперся непроханим:

— Наразі не маю хатньої робітниці. В нас нині нічого не готували.

Едик зареготав, почав стукати себе кулаком по коліну:

— Служницю… Служницю нині до церкви відпустила? А бабуня, Царство Небесне, моя тьотя Оля, картопельку чистити тебе не навчила?

Ася мовчала. Гість обтер вказівним пальцем очі, мовляв, аж сльози від сміху пробилися. І тихо кинув: «Що там у барчику живе? Давай хоч двадцять крапель, га?»

Ох, спина… Хоча — ходити, воно легше, ніж сідати, якщо ходити по рівному. Ася зробила кілька кроків у хол, крізь арку поєднаний з невеличкою кухнею. Відчинила дверцята бару. Тицьнула Едикові пусту наполовину, проте, закручену кришкою, пляшку джину.

— Ага… Значить, не розпивочно, а на винос? Та гаразд…

— Йдіть собі. Я мушу зачинити за вами хвіртку.

Перший же крок зі східців веранди відізвався таким болем у тілі, що Ася застигла, чи не на одній нозі. Похитнулась. Едик притьмом розвернувся до дівчини, притримав її за рамена. Очі у нього вмить стали іншими. «Що це тобі? Ти чого?»

Їй закортіло ткнутись йому у плече. Так-так. Хай і йому! Просто притиснутись обличчям, плакати від болю не самій собі, а щоб у чиюсь сорочку. Адже Ромко (нічого, він просто спішив, він не винен) не обняв її за рамена, не спитав, де саме болить.

Ася струсила дурне бажання, й справді струсила, тріпнувши головою. Вичавила без подробиць, однісіньке слово: «Спина…»

Едик сказав, що спина — це фігово. Раптом поліз у свою стару напхану сумку, порився, витяг якийсь тюбик.

— Все своє ношу з собою… Не все, звичайно, а так, я невідь де ночую, то й маленька аптека при мені. Тримай! Там щось знеболююче, точно. Бери, намастиш собі, чи що.

Простягнувши пожмаканий тюбик дівчині, Едуард, здається, вичерпав добовий ліміт доброти. Знову взявся до кпинів, мовляв, вони, Дідухи, всі як один — щедрі-щедрі. Батько — спадок невідомо кому, а син — рятівний еліксир. Так від серця і відривають!..

— Ви не є сином Дідуха!..

Ася крикнула це, знов стримуючи сльози, які таки пробриніли в голосі. Гість звернув за ріг будинку, до садової хвіртки, і звідтам донеслося щось про паспорт, про прізвище. «Ді-дух! Ді-дух! Так-так-так!»

Колись — 3. Володимир Дідух

Сиве волосся дбайливо зачесане назад. Він стоїть на терасі, куди розкішнішій, ніж у будиночку на Осокорках.

До цього, Асиного, будиночка — далеченько. Не у просторі, в часі.

Дівчина спиняє велосипед. Літній пан на терасі мовчки дістає з кишені камізельки бліду цибулину швейцарського годинника на ланцюжку. Якщо просто позирнути на ручний циферблат, а потім на того, хто згаяв час — буде не так промовисто. Клацнути ж кришкою — те, що треба.

Ася страшенно боїться їздити велосипедом по місту. Зрозуміло, у Кракові є велосипедні доріжки. Та боїться вона не змагань з грізними автомобілями, а самого двоколісного коника. Вміє крутити педалі. Але чомусь здається, що може не втримати рівноваги. Велосипед — він над землею. Велосипед — то занадто. Ася не любить «занадто».

Шматок дороги вона вела велосипед за кермо, йдучи пішки. Що ж, зараз отримає. Виконувати доручення дядя Дзюника треба вчасно. Він живе за розпорядком. Любить це слово.

* * *

Володимир Дідух народився у Львові. Ще за Польщі, в 1935-му. Сім'я місцевих двірників — не найкращий життєвий старт. Та й часи напливали неспокійні.

Проте, поталанило. Дідухи не опинились серед тих, кого перші Совіти вивезли на Сибір або закатрупили у в'язниці на Лонцького. І гітлерівці також не спинили на них погляду. Другі Совіти запанували в 44-му, міцно запанували. Влодкові довелося дорослішати за Совітів.

Мати називала його не Влодком, а ласкаво, по-львівському — Дзюньо. «Гей, Дзюнику!» — стукали у напівпідвальне віконце на Пекарській хлопці.

Для того, аби посісти хоч який стілець (краще — при столі, і щоб на столі не зяяла пустка) за Совітів — варто було якнайшвидше стати із Дзюника Володею, навіть Валодєй.

З армії він повернувся добрим механіком. Комсомольцем. Уможливилася дорога до Політехнічного інституту. До залізяччя, відтак, до креслень про залізяччя — башка добре варила. Але незгірш варила башка й до того, що з повагою стали йменувати громадською роботою. Для таких — де треба слухняних, а де й з прямим серйозним поглядом — відкривались місця.

Місцевих на партійно-комсомольські посади ставили для годиться, для вивіски. Насправді в усіх національних кутках неозорої червоної країни заправляв такий собі «Альоша Іванов», приїжджий. Але Володимир місцем вивіски не задовольнявся. Реально вгризавсь у справи.

Комсорг студентської групи. Член бюро. Згодом — комітету комсомолу інституту.

Інженер на Автобусному заводі, треба ж було й на виробництві засвітитись, дочекатися своєї черги на партійний квиток.

А на посаді заступника завідувача відділу промисловості обкому партії Дідух отаборився надовго. Вище не просунувся. Думав, щоправда, заочно закінчити Вищу партійну школу, й тоді піднятися на пару-трійку посадових сходинок, але в школу його не скерували.

Вийшло на добре. Дзюник заробляв гроші. Витрачав небагато. Не шикував, не світився. Не стільки (не тільки) з обережності, скільки через те, що гроші цікавили його, насамперед, як такі. Купюри. Цифри. Здобич, яку вполював власноруч. Гарантія незлиденності.

1 ... 36 37 38 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потопельник у рожевих рукавичках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Потопельник у рожевих рукавичках"