Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маша, або Постфашизм 📚 - Українською

Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

298
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маша, або Постфашизм" автора Ярослав Йосипович Мельник. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 53
Перейти на сторінку:
до мене. Вони мацали мене своїми грубими пальцями, іноді боляче щипаючи, одна самка навіть запхала навіщось мені пальця до рота, неначе то було дупло, в якому можна було що-небудь знайти.

Мене зняли з плечей, прив’язали (справжнісінькими мотузками) до якогось сухого дерева біля багаття і на деякий час залишили у спокої.

Я нарешті зміг трохи заспокоїтися й отямитися. Безумовно, це були стори. Але в їхній поведінці було дуже мало «від стора». Тепер я зрозумів, що мене вразило в них: їхні жвавість, імпульсивність, якась упевненість, розкріпаченість у жестах, почуттях, криках. Якась одухотворена їхня радість, якої я ніколи не бачив у своїх сторів. Це були вільні, позбавлені опіки, полишені самі на себе стори. Коли я тоді заговорив до них по-людськи, паніка піднялася лише на мить, та й то вона охопила не всіх. Наступної секунди в мене вже полетів камінь. Щоби стор кинув камінь у людину?

Що буде зі мною, я навіть не міг уявити. У цьому було й полегшення: я майже не думав про свою долю. Якби вони були людьми, я би міг хоч якось передбачати їхні дії. Але навіщо я знадобився цим істотам, чиє життя було таким не схожим на життя мені відомих сторів, — я уявити не міг.

Тим часом стори якось дивно ходили туди-сюди, іноді збиваючись у купки, щось вигукуючи, потім знову розсипаючись: так, ніби вони були п’яні, не знали, що робити. Я не міг збагнути логіки цього їхнього броунівського руху. То вони сідали і так сиділи деякий час, колупаючи навіщось палицями землю, то раптом схоплювалися, ніби вирішивши діяти, — але дії не було. Пройшовши метрів десять, змінивши тричі напрямок, вони знову сідали... Кілька самок біля каструль поводилися більш осмислено: вони щось кидали в каструлі, мішали там щось брудними палицями, підібраними тут же, біля вогнища. Одна з них тут же випорожнилася, не відходячи від багаття, — й ніхто не звернув на це уваги. Взагалі, цілу галявину було рясно здобрено випорожненнями, яких ніхто не прибирав, над нею стояв гострий запах сечі, від якого трохи паморочилось у голові. Самі стори були страшенно брудні, багато хто зі засохлим на сідницях, а то й на боках, спині лайном (видно, вони в ньому спали). Товстун величезного зросту, з пудовими біцепсами, сидів на високому камені і, не звертаючи ні на кого уваги, грався зі своїм великим членом і значних розмірів мошонкою.

На мить мені стало моторошно. Відчуття кошмару, кошмару всього мого (нашого?) життя, яке раз у раз навідувало мене в останні роки та яке я посилено гнав від себе, досягло тепер апогею. Дикість, що оточувала мене, страшний хаос: хаос рухів, інстинктів, фізіології, що панував тут, — змусили мене здригнутися. Як ніколи раніше, до мене дійшло, що стори — позбавлені розуму: тут, на цій галявині, панував не розум. І звідси — від відсутності свідомого начала — це гнітюче враження їхньої безпорадності. Безпорадності і... непередбачуваності.

Тим часом сонце пройшло зеніт і тепер швидко закочувалося за виступ скелі. Денна спека спадала, я почав відчувати холод всією поверхнею шкіри. Мліли міцно зав’язані з протилежного боку стовбура руки. Де Маша? Що вони з нею зробили? Чи, може, вона встигла втекти?

Це останнє припущення аж ніяк мене не втішило. Куди вона піде? Я був її розумом і її волею — я, рухаючись разом із нею, надавав загального сенсу її зусиллям. А тепер? Тепер вона, можливо, дереться на яку-небудь гору, сама не знаю­чи, навіщо — аби тільки рухатися. Що вона, бідна, буде робити, піднявшись? Як це жахливо — не мати мети.

Мої думки перервали якісь крики. Двоє рослих бородатих сторів (усі самці, крім зовсім юних, були бородаті) тяг­ли з печери за ноги величезну самку, яка кричала. Її потворний живіт з’їхав набік, а гарбузи грудей волочилися по землі. Вони що — так поводяться зі своїми старими? Броунівський рух на галявині пожвавився, стори почали якось дивно штовхати один одного в груди, збиваючись у купу навколо жертви (я майже не сумнівався, що це — жертва).

Самку притягли до великого каменя, на якому сидів «вождь» (так я його назвав), і перевернули на живіт. Як річ. Стор-велетень зліз, міцно вхопив її ззаду за рідке волосся і змусив підвестися на коліна. Потім — на очах у всіх — він узявся гвалтувати її своїм великим слизьким знаряддям.

Я відвернувся. Боже, так заради кого ми підняли весь цей галас? Кого ми почали вважати людьми?

І, ніби на підтвердження моїх почуттів, жінка, яку тряс здоровань, раптом закричала, не тямлячи себе:

— Гади, відпустіть! Скоти!

Мені здавалося, я божеволію. Звідки у них люди?

— Відпустіть її! — закричав я.

Вони раптом обернулись у мій бік, здивовані та перелякані (я був упевнений, що вони забули про моє існування).

— Відпустіть її негайно!

Звичайно, було нерозумно говорити їм хоча б щось. Але слова вихопилися з мене самі собою.

«Вождь» повільно зліз із жінки, що стояла рачки (живіт її потворно відвисав до землі), й так само повільно, виставив­ши вперед своє слизьке напружене знаряддя, підійшов до мене.

Підійшовши, він довго дивився на мене — потім схопив рукою за горло і, рухаючи туди-сюди дикими очима, почав мене душити.

Далі сталося щось мені не зрозуміле: одна зі самок, яка стояла поблизу багаття, кинулася до «вождя» і вчепилася зубами йому в руку. Вона, видно, дуже сильно вкусила, бо товстун відразу ж відпустив мене, схопившись за криваву (вона йому просто видерла зубами шматок м’яса!) рану вище ліктя. Страшний крик, який пролунав з його вуст, змусив усіх кинутися навтьоки. А в самці, яка врятувала мене, — вона втікала разом з усіма — я впізнав Машу. Як це можливо?

Далі відбувалися ще дивніші речі. Стори, які розбіглися в різні боки, незабаром повернулися. «Вождь», ніби нічого не трапилося, знову сів на своєму камені і, не звертаючи ні на кого уваги, старанно лизав рану, що кровоточила. Ніхто його вже не боявся (хоча й вважали за краще до нього не торкатися). Маша — наскільки я міг судити, що це вона — стояла далеко між самками її віку й кидала разом із іншими гілки до багаття.

Я подивився на жінку, над якою скоїли наругу. Вона ле­жала на животі нерухомо: товсті слоноподібні ноги в целюліті розкидано в сторони. На вигляд їй було років п’ят­десят-шістдесят. Вона навіть не скористалася хаосом, щоби спробувати втекти. Втім, може, вона вже намагалася це робити раніше і знає, що все марно?

— Гей, — сказав я впівголоса, намагаючись звертати на себе якомога менше уваги. — Ви хто? Ви давно тут?

Жінка повернула голову: обличчя її

1 ... 36 37 38 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маша, або Постфашизм», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маша, або Постфашизм"