Читати книгу - "Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан"

* * *

Тієї ночі ми з Семюелом втискаємося на нашу полицю. Він просить мене лягти від стіни, бо я менша. Постогнуючи, сивий вкладається на полицю над нами. Матрац злегка прогинається під його вагою, і мені кортить штрикнути його, щоб упевнитися, що сивий досі там. Ми всі подолали довгий шлях, а я навіть не спитала, звідки вони.

— Хлопці, вам пощастило, що ви обоє малі, — сивий каже нам згори. — Дорослі чоловіки не вмістилися б.

Я мовчу.

На моїй талії щось тепле. Це рука Семюела. Я відчуваю, як цією рукою він запитує, чи я не проти, що він так близько. Ми не торкалися так, відколи він зайшов у мою кімнату й видерся на мене. Його рука на моїй талії — це питання: чи пам’ятаю я той день?

Я тягнуся за спину і стискаю його руку. Потім відкладаю її назад на нього, сподіваючись, що цього буде досить.

— Спи вже, — кажу йому.

«І ти теж поспи», — промовляю до себе.

9

Найперше після приїзду в Бойсе я шукаю океан.

Скільки себе пам’ятаю, за моєю спиною завжди був океан, а волосся пахло сіллю. У Китаї чи в Америці — це все одно та сама водойма. Тож мене тішила думка, що поруч з океаном я ніколи не буду надто далеко від дому, хай куди мене занесе.

Але в Бойсе немає океану. Ні портів, ані чайок, що пливуть у небі, ні вологи в повітрі. Більшість облич білі. Коли ми виходимо з вокзалу, я розумію, що тут дуже мало схожих на мене. Ми бредемо вулицями у своїх чаншанях, схожі тут на аномалію. Коса одного з чоловіків привертає погляд маленького хлопчика з зеленими очима. Він смикає маму за спідницю й тицяє пальцем. Вона дивиться на нас і веде сина геть, але спершу міцно стискає губи та морщить носа.

— Ти ж казав, що звідси буде легко дістатися до Китаю, — шепочу я Семюелу.

— Буде.

— А де всі китайці? — я вимагаю пояснень. — Ти казав, що їх тут багато.

— Так і є, — відповідає він. — Або ж було.

* * *

У Бойсе багато дерев. Легкий вітерець видається таким приємним і прохолодним у серпневий день. По всьому місту осінь сповіщає про свій прихід — верхівки тополь і кленів укриваються червоним, жовтогарячим і жовтим. Усе здається більш розосередженим, ніби нам усім дано простір, щоб просто бути. «Тут мені все вдасться», — думаю я.

Ми прибуваємо в невеличкий готель у центрі міста, під яким на вулиці збираються групи китайців. Деякі з них одягнені в піджаки та штани, а інші, як і ми, носять довгі чаншані. У багатьох із них є коси, схожі на батоги. Усі ці люди ошелешують мене — вони відрізняються від чоловіків у мене на батьківщині й водночас дуже на них схожі; плоть, кістки, кров — усе таке знайоме та близьке. У мені спалахує величезна жага попросити їх відвезти мене додому, поговорити з ними не англійською, просто стати поруч і на мить відчути полегшення.

Усередині нас вітає власник, теж китаєць. Готель прибудовано до китайського храму. Однак у Джифу храми були величними, з дахами, схожими на закручені листки, і дорогою черепицею, а цей храм — просто ще один нічим не примітний двоповерховий зруб.

— Не те, на що ти сподівалася? — жартує Семюел, помітивши мою розгубленість. Потім, уже серйозніше, він пояснює, що такі храми можна побачити по всьому Айдахо й західніше. Він чув це від китайців, які повернулися з тих країв.

— Можеш називати це храмами, — каже він, — або місцями для зустрічей. Навіть гральними домами. Але тут це єдине, що в нас є. Зате білим сюди зась.

— А де всі інші? — питаю я.

Власник готелю дістає для мене карту й обводить містечка та регіони з такими храмами. Я беру її й кладу в нагрудну кишеню. Семюел сказав: «…єдине, що в нас є», і я відзначаю для себе, що тепер я — частина нас. Добре, що ці храми розкидано по всьому штату, що навіть у такій незнайомій місцевості, як ця, є невеличкі нагадування про те, як воно, почуватися вдома.

З грошей, які залишилися, Семюел оплачує нам кімнату. Я переконуюся, що він просить два ліжка. Кімната маленька й обшарпана, зате ми вперше за останній час лишаємося наодинці. Троє інших чоловіків гуртом завалюються в сусідню кімнату. Дошки на підлозі риплять, коли їхні тіла розповзаються по приміщенню та вмощуються. Уранці ми зустрінемося з чоловіком, який допоможе нам знайти роботу.

— Якось так, — промовляє Семюел і сідає на ліжко, яке, вочевидь, буде його.

— Якось так, — замість удаваного низького кажу я своїм звичним голосом.

Я в безпеці. Нарешті. Після того як бігла, мчала щодуху, ховалася й ухилялась, я нарешті в безпеці. Тут немає ні Джаспера, ні мадам Лі, ні Семюелових братів.

Пригадую ієрогліф для слова «політ» — 飛. З його тіла ростуть крила. Я малюю його на своєму стегні — воджу пальцем уперед-назад, уперед-назад. І кожен штрих — сміливіший, щасливіший, вільніший, аж доки я не уявляю, що ієрогліф стає більшим за стегно, більшим за ліжко й навіть за цю кімнату.

Тут я досі не можу бути собою, та не біда. Принаймні можу уявити, що маю крила.

* * *

Мені сниться ліс. Високі дерева, їхнє гілля — шатро. Трава в легкій росі. Я боса.

Я не сама. Найперша думка: зі мною Лінь Дайю. Однак мені важко, тож, вочевидь, вона ще й досі всередині мене. Хай хто тут є, я його не бачу. Але відчуваю десь поруч і чую. Я обертаюся — все оповито густим туманом.

Ми кудись ідемо, я й невидимий незнайомець. Навколо нас пташки виводять свої трелі, проте їхні пісні не втішні, а страшні й насмішкуваті.

Мій супутник зупиняється. Я йду далі. Він щось мені каже, кричить, але його крик приглушений, і я чую лише гул у вухах, ніби шум океану у Джифу, наче на мою голову насувається ковдра й душить мене.

* * *

Уночі я відчуваю, як позаду на мене щось тисне. Я смикаюся, але щось ковзає по моєму горлу. Лезо, гостре й холодне.

— Мовчи, — шепоче хтось мені у вухо. — Інакше я розкажу всім, хто ти насправді.

Я знаю цей