Читати книгу - "Друга одіссея"

Там, де води струмка починали свою подорож до моря, як завжди чекав давній знайомий. Маленький алігатор («але достатньо великий, — колись радісно повідомив Боббі, — та він більший за мене») завис вертикально, і лише його ніс визирав на поверхню. Вони ніколи не чіпали його, а він не чіпав їх.

За повітряну трубку нетерпляче сіпнули. Дейв зрадів, що пора зринути на поверхню; він не усвідомлював, як холодно в цих досі недосяжних глибинах, і вже почувався трохи застудженим. Але тепле сонечко швидко його звеселило.

— Усе гаразд, проблем не виникне, — авторитетно заявив Боббі. — Просто стеж, щоб клапан не відкручувався і стрілка не сягала червоної лінії.

— Як глибоко ти збираєшся пірнути?

— Якщо почуватимусь, як оце зараз, то до дна.

Дейв не сприйняв братові слова серйозно; вони обоє знали про судоми на глибині й азотний наркоз. І в будь-якому разі стара труба для саду завдовжки є лише 30 метрів. Достатньо для першої спроби.

Уже багато разів Дейв із заздрісним захватом спостерігав, як його улюблений старший брат приймає новий виклик. Рухаючись без зусиль, як риба довкола, Боббі ковзнув униз, у блакитний загадковий світ. Раз він обернувся й енергійно показав на повітряну трубку, чітко даючи зрозуміти, що треба збільшити потік повітря.

Попри раптовий головний біль, Дейв добре пам’ятав свої обов’язки. Він поквапився до стародавнього компресора й відкрутив контрольний клапан на максимум — п’ятдесят частин окису вуглецю на мільйон.

Залита сонцем фігура, що впевнено пливла вниз, зникаючи з-перед очей назавжди, — таким він востаннє побачив Боббі. Воскове тіло в труні — то була зовсім чужа людина, яка не мала нічого спільного з Робертом Боуменом.

Розділ 33. Бетті

Чому він прийшов сюди, мовби непроханий привид, чому повернувся в це місце своєї давньої туги? Він не міг відповісти, насправді він навіть не розумів, куди прямує, до тієї миті, коли кругле око Кришталевого джерела глипнуло на нього з лісу внизу. Він — володар світу, але почуття всеохопного горя раптом паралізувало його свідомість. Час загоїв рану, час завжди гоїть рани, а зараз здається, що оце вчора він стояв, ридаючи, коло цього смарагдового плеса і бачив там лише віддзеркалення довколишніх кипарисів, обвішаних іспанським мохом. Що з ним сталося? І зараз, досі не тямлячи навіщо, але немов захоплений якимось лагідним потоком, він поплив на північ до столиці штату. Він шукав щось, чого й сам не усвідомлював, аж доки не знайшов.

Ніхто, жоден радар, не зафіксував його руху. Навчившись контролювати енергію, він більше не випромінював її без потреби; так само колись давно він здужав контролювати нині втрачені, але ще не забуті кінцівки. Немов імла, він занурився у сховище від землетрусу, опинившись серед мільярда збережених спогадів і сліпучих, мерехтливих мереж електронних думок.

Це завдання було трохи складнішим, аніж запуск примітивної ядерної бомби, тут довелося поморочитися довше. Перш ніж знайти інформацію, яку шукав, він припустився однієї незначної помилки, але не став її виправляти. Ніхто ніколи так і не зрозумів, чому наступного місяця триста платників податків у Флориді, усі з тих, чиє ім’я починається на Ф, отримали чек на один долар. З’ясувати причини цього непорозуміння коштувало набагато дорожче, зрештою збиті з пантелику інженери обвинуватили космічне випромінювання. Що ж, у принципі не так далеко від правди.

За кілька мілісекунд він перемістився з Таллагассі до будинку 634, по вулиці Південна Маґнолія в місті Тампі. Адреса досі та сама, тож йому не довелося довго шукати.

Він ніколи не мав наміру її знайти, аж раптом зробив це.

Після трьох пологів і двох абортів Бетті Фернандес (дівоче прізвище Шульц) досі залишилася гарною. Вона замислилася, переглядаючи телевізійну передачу, що викликала в ній спогади — солодкі й гіркі.

По телевізору транслювали спеціальний випуск новин, присвячений таємничим подіям, що відбулися дванадцять годин тому. Усе почалося з повідомлення, відправленого з «Леонова», що зараз перебував недалеко від одного із супутників Юпітера. Щось прямувало на Землю; щось підірвало орбітальну ядерну бомбу. Це поки що були всі новини, але й цього здавалося достатньо.

Новинарі видобули з архівів старі відеоплівки — деякі з них іще справді були плівками — починаючи від колись засекреченого запису про знайдення МАТ-1 на Місяці. Уже, мабуть, п’ятнадцять разів вона прослухала моторошний радіовереск, яким моноліт вітав місячний світанок і за допомогою якого надіслав повідомлення до Юпітера. І знову жінка бачила знайомі сцени й слухала давні інтерв’ю з борту «Діскавері».

Чому Бетті це дивилася? Усі ці записи зберігалися десь у домашньому архіві (вона ніколи їх не переглядала поруч із Хосе). Можливо, вона очікувала на якесь екстрене повідомлення; Бетті не хотіла визнати навіть сама перед собою, наскільки минуле ще тяжіло над нею.

Як вона й сподівалася, там був Дейв. Це були старі інтерв’ю на БіБіСі, з яких вона пам’ятала чи не кожне слово. Він говорив про Еала, намагаючись з’ясувати, чи є він самосвідомою особистістю, чи ні. Яким молодим він тоді здавався, як відрізнявся від останніх збляклих зображень із приреченого «Діскавері»! І як він був схожий на Боббі — такого, яким вона його пам’ятала.

Зображення хитнулося, бо її очі наповнилися сльозами. Ні, це щось зі зв’язком чи з каналом. І звук, і зображення якось дивно змінилися.

Дейвові губи досі ворушились, але вона нічого не чула. Потім його обличчя наче розчинилося, розбилося на кольорові елементи. Воно трансформувалося, знову розмилося й потім стало знову чітким. Але звуку досі не було.

Де вони взяли цю фотографію! Це Дейв-хлопчик, яким вона знала його. Він дивився з екрана так, немов міг бачити її через прірву років, що минули.

Дейв усміхнувся, його губи заворушилися:

— Привіт, Бетті, — сказав він.

Вимовляти слова й посилати їх зі струмом до аудіосхем було нескладно. Справді важко уповільнити свої думки до темпу людського мозку. А потім цілу вічність чекати на відповідь.

Бетті Фернандес мала міцні нерви; також вона здобула гарну освіту, і хоча була домогосподаркою понад десять років, іще не зовсім забула свою спеціальність військового комп’ютерного інженера. Це просто ще одне з численних комп’ютерних чудес стимуляції: так і треба це сприймати, а про деталі подумати пізніше.

— Дейве, — відповіла вона. — Дейве, чи це справді ти?

— Я не впевнений, — відповіло зображення на екрані, дивно механічним голосом. — Утім, я пам’ятаю Дейва Боумена і