Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Народився 16.09.1883 р. у с. Щербачинці на Канівщині. Закінчив Київський університет і Музично-драматичну школу ім. М. Лисенка. Був співробітником «Киевской мысли», «Громадської думки» і «Ради».

Пік активності письменника припав на 1900—1910-ті. В «Раді» Л. Пахаревський опублікував багато статей, рецензій, оповідань, казок, нарисів, зокрема у рубриці «Малий фейлетон». Оповідання містив у часописах «Нова Громада», «Киевская старина», «Рідний Край», «Село», «Світло», «Сніп», «Слово», «ЛНВ», в альманахах «Розвага» і «Терновий вінок».

Л. Пахаревський переклав новели Т. Манна, романи К. Гамсуна. Окремо вийшли збірки «Буденні оповідання» (1905, 1910), «Пожовкле листя» (1911), «Оповідання» (1913, 1918), п’єси «Нехай живе життя» (1907) і «Тоді, як липи цвіли (Дідова таємниця)» (1914).

Серед його творів є кілька віршів та поезій у прозі.

Після революції Л. Пахаревський завідував середньою трудовою школою № 50 у Києві, товаришував зі Степаном Васильченком. З кінця 1920-х переїхав до Москви. Від літератури відійшов. У 1937 р. його арештували і заслали на північ, де він у 1938-му помер.

Моїх сестер, братів веселих я бачу. Сміються, під сяєвом сонця весняним, радіють вони.

Немов ожили мої сестри й брати, немовби воскресли вони.

А сліз я не бачу на очах: не видко. Геть висохли сльози, втомилися плакати люди. Хоч день, хоч на час одпочити хотять мої сестри, брати.

І чудно мені: я звик до сумних їх очей, до сліз цих жінок і дітей. Од батьків і синів я чув лиш прокляття сами, прокляття стражданням, борні за той хліба шматок. Сьогодні ж я бачу: сміються, радіють і кажуть: «воскресе Христос!»

Я бачу веселі обличчя… і вітер доносить до мене той радісний дзвін по церквах. Сам вітер, і дзвони, і сонце, здається, говорять – співають: «воскрес Він, Христос».

Але придивляюсь я краще і слухаю пильно – і бачу, і чую, що радість не щира… Брати мої, сестри сміються – це правда, але ж подивіться! Які вони втомлені – схудлі, нужденні, а очи горять яким хворим огнем! І видко в очах тих бажання – благання:

«О, коли б же ти, земле, воскресла! Коли вже ти справді воскреснеш, Христе? Коли?!»

Я чую виразно… В повітрі несеться сполучений стогін. Це прагне весь світ, вся голосить земля: «воскресни, воскресни!».

Он вітер легенький, мов хвилька на морі, пливе так лагідно. Він будить рослину, він сіє життя, він каже всім, кличе: «воскресни, воскресни, живи!».

Встає-оживає рослина. Травиця підносить головку, квітки вже первісні цвісти почали. Струмок гомонить кришталевий. На дереві видко життя. І чути, здається, що царство рослинне живе – оживає, встають голоси: «воскресни, воскресни, цвіти!».

А птаство щебече, а птаство співає так голосно, красно. Я чую виразно в повітрі співання пташок: «Воскресни, земле, оновися, життя!»

А річка, як море, широка, прозора! Купається сонце в воді кришталевій. Легенькі там хвилі встають. Мов з небом обнявшись, до сонця вода промовляє: «коли ж, ясне сонце, коли вже ти справді нове засіяєш на небі? коли?».

А сонце спокійно сіяє, горить. Свій промінь розкішний спиняє на закутку в полі. Багато-багато могил! І разом із вітром до їх нахиляється промінь, їх гріє, пестить. Це братерські могили, могили борців, що найбільше бажали життя оновить і упали в упертій борні…

О, як їх багато! Їм краю нема. Скрізь, подивіться, посіяно їх. Звідтіль з могил тих, до вітру, до сонця, до всього життя доносяться, чую я добре, міцні голоси: «Брати наші й сестри! Живіть для життя! Оновіть своє серце, воскресніть душею, а з вами воскресне життя! Живіть! Хай воскресне!»

І вітер, і птаство, й струмок кришталевий, і сонце – почули цей поклик…

Я чую гармонію дивно прекрасну, я чую величний, сполучений спів:

«Живіть… Хай воскресне життя… Хай сміливий дух оживе… хай воскресне, воскресне життя, оновиться воно».

Я чую… Я вірю…

Як стогне вітер! А завірюха скаче в танку казковім. Вся ніч оця, холодна ніч, страшна, як смерть!

І кров холоне. Мороз все кригою моє проймає тіло.