Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

Жінки підступні. З одного боку привабливі, ніжні та нешкідливі. Водночас мають магію, що змушує чоловіка стати м'якшим. Забути всі принципи і йти на повідці лише після одного погляду.

Навіть занурившись у роботу, я не можу викинути з голови її образ. Зелень очей блищала, як смарагд. Усі відтінки емоцій можна було вловити, і я здався. Якби вона тільки знала, яку владу має наді мною.

Налаштованим був рішуче.

Одна слабкість можлива, враховуючи, що вона стосується жінки.

— Вибач, мені обов'язково треба летіти до Португалії? — і як фея з казки – віями плеск-плеск.

Знову. Знову так дивиться, сподіваючись отримати бажане. Ні, люба, не цього разу.

— Так, — сухо відповідаю.

Настрою танцювати язиком у мене немає. Втомився як собака і злий як чорт.

— І що я там буду робити? — злиться.

І фиркає так чарівно. Крила її носа в таких випадках ледь помітно червоніють. Так завжди було, я це ще у першу нашу зустріч помітив. І мені б замилуватися, але я не можу собі цього дозволити. Не з цією жінкою. І не зараз.

— На рибок дивитися, кажуть, вони заспокоюють, — мало не ричу, щоб припинити спроби заперечити, — тобі дуже потрібно, — кидаю на стіл серветку.

Починаю закипати від тисячі запитань. Моя голова і так скидається на дім порад або якийсь вулик з бджолами, що збожеволіли.

Я звик бути один. Їсти в тиші без виносу мозку та сопіння під вухом. Так, здається, навіть їжа краще засвоюється.

— Раджу рано лягти спати, ми вранці вирушаємо, — залишаю жінку в компанії її невдоволення.

Роботи — вагон, а я вже зовсім на неї не налаштований. У голові гуде, у грудях — роздирає.

Аналізи мене вибили з колії. Думав, уже до кінця місяця під серцем жінки битиметься серце моєї дитини, але, як завжди у моєму випадку, доля дарує несподівані подарунки.

Вона мене любить, з дитинства просто обожнює. Таку пожежу іноді влаштовує, померти можна.

Завалююсь у кабінет, хлюпаю собі на дно склянки коньяку і падаю в крісло.

Очі самі заплющуються, і подрімати нормально вже треба, але важливо підготувати документи для Лісабона.

Цим завжди займався Стас, мене дратувала рутинна робота, я більше людина рухів. І його відсутність відчувається буквально в кожній дрібниці.

Напевно, я починаю холонути або приходити до тями. Вже так сильно не рве, як у перші дні, і можна думати. Відчуваю, що розгадка десь поруч, але весь час вислизає, я ніяк не можу схопити.

Відкриваю ноут, зробивши ковток. На заставці наш завод. Пам'ятаю, як ми вперше туди зі Стасом приїхали. З яким бажанням працювали над усіма проєктами. Навіть не спали нормально. Гарували як прокляті. Молоді, амбітні та вічно втомлені. Натомість яким щасливими ми були тоді!

Розгортаю єдину теку з особистими фотками та вдивляюся в обличчя зрадника. Тут ми в Італії, на іншому заводі, який дістався у спадок Кості — моєму брату. Брат посередині, я з одного боку, Стас з іншого. Усміхаємось.

Того дня ми з братом поділили наші дзенди (ферма, територія). Того дня ми розійшлися, бо не могли дійти згоди щодо якості продукції.

Тому ми все поділили, як було написано в заповіті.

Шалено вдячний за лайки та додавання до бібліотеки. Зустрінемося в понеділок. Мирних вихідних зі світлом, теплом!