Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

— Шеф.

Різко розплющую очі. Сука, так і заснув у кріслі, вся спина затерпла, м'язи як гума. Колись це вилізе мені боком.

— Що? — гарчу.

Шрам мнеться на порозі.

— Час, — підлеглий незворушно показує пальцем на наручний годинник. Потрібно до аеропорту.

Чортихаючись під ніс, швидко приймаю душ. Хатня робітниця валізу ще вчора склала за моїм наказом, тож можна просто нахабно завалитися в автомобіль і чекати на Таню.

Щось не так! Всім нутром, кожною звивиною мозку розумію. Навіть ні, не так! У мені волає внутрішній голос: “Перевір ще раз. Переглянь ще раз, пригальмуй”.

Відчиняю двері, і мої брови злітають догори. Таня вже сидить у машині. Гордо задерши носик, пробігається по мені байдужим поглядом.

Навіть не вітається. Дивіться, яка ми горда. Хмикаю, опускаючись на сидіння. Це вона своєму чоловікові може подібний театр влаштовувати, а зі мною таке не прокотить. “Могла”, — виправляю себе. — “Могла”. Близько до неї, може, навіть занадто. Щоб не забувала, що я поряд. Нехай кожну мить думає про мене. Це краще, ніж про Стаса та його вчинок.

— Доброго ранку, — сам не розумію, як опиняюся на відстані кількох сантиметрів від обличчя жінки.

Рецептори лоскоче запаморочливий аромат гелю для душу. І запах її тіла. Світле волосся заплетене у хвіст і я ловлю себе на тому, що зараз дуже хочу запустити в них руку. Пропустити між пальцями, щоб потім намотати на кулак. Тілом проноситься жар, і я прийшов до тями, відсахуюсь від неї.

— Добре, — довгі вії опускаються.

Профіль більше нічого мені не показує. Тримає планку, відштовхуючи лише однією, здається, нормальною поведінкою. Тільки ні хріна вона не нормальна.

Я знаю її…

Краще, ніж себе, тому бісить! Сука, бісить!

Відкидаюсь на спинку. Видихаю. Потрібне повітря. Чисте, без домішок її запаху. Якийсь час мені навіть здається, що я ось-ось задихнуся.

Трохи відчиняю вікно, прикриваю очі, випадаючи з реальності. Ще б мозок відключити, тоді можна жити. Жити, блять, а чи не існувати!

Мовчить. До самого аеропорту мовчить. На реєстрації я чекаю каверзи, але вона навіть не рипається. Зразкова дівчинка Таня поводиться добре. Як і належить відмінниці.

Змирилася?

Не думаю.

Таня не з тих, хто складе лапки та дивитиметься. Ні. Упевнений, маленький мозок працює на всю силу. Проробляє всі ходи, подібно до чоловіка. За стільки років спільного життя вони — одне ціле.

Мене знову підриває. Та так, що готовий кричати на все горло. Все, що багато років лежить у душі, до горла піднімається. Мене й так уже викинуто на узбіччя, залишено. Біль у грудях такий, наче шматок м'яса вирвали.

Кулаки самі стискаються. Лють застилає очі.

Літак злітає у повітря, а я на межі. Готовий вийти у прірву, аби не думати. Хочеться, щоб усе закінчилося. Канути в темряву та тишу.

В аеропорт “Портела” сідаємо вже ближче до вечора. Лісабон нас зустрічає дощем і сльотою, що не дивно у цю пору року.

— Даша, — простягає мобільний Шрам, тільки-но проходимо паспортний контроль.

— Так, якщо знову якась хрінь...

— Сподіваюся, політ минув нормально, — чисто механічно випалює помічниця. — Директора я затримала на фабриці, щоб ви одразу вирішили термінові справи.

Термінові справи?!

Походу, Стас і є мої термінові справи, тому що я ні про що більше думати не можу.

— Зрозумів, — кидаю сухо. Відчиняю двері в автомобіль, пропускаючи даму вперед і додаю. — Усі документи щодо Денеги надішли мені на пошту.

Я носом землю ритиму, але знайду правду.

* Портела — головний аеропорт Лісабона.

Зі святом! Щасливий знову зустрітися з вами) Тихої ночі!