Читати книгу - "Дитя песиголовців"

Може, у них сьогодні пакування й перевезення готової продукції, а що, подумала Марта, колись же вони мають доставляти за призначенням. Хоча — от осінь, це значить, у них і сховища якісь повинні бути, ну, щоб складувати доти, поки не знадобиться.

Вона зрозуміла, що нема чого тут ловити, і пішла в обхід, туди, де вони в суботу зустрічалися з Елізою.

Пам’ятник за ці дні добряче виріс, і стали ще наочнішими всі помилки, що їх припустилися проектувальники. Ліхтарний стовп нахилився так, що розпорки під ним тріснули, та ніхто не квапився ані зрізати його, ані підпирати новими. Фігури покійного міністра фінансів, пана Ельфріка, та мудрого правителя, пана Циннобера (кавалера й ін.), виросли й набули завершеності — але разом із тим позначився явний дисбаланс, який навряд чи закладали скульптори. А якщо закладали, то за їхніми душами напевно вже виїхали єгері.

Пан Ельфрік височів над паном Циннобером і простягав йому сніп соломи, що перетворювався на золоті монети. При цьому на обличчі покійного міністра фінансів гуляла чи то роздратована, чи то поблажлива посмішечка, а правитель наш, мудрий пан Циннобер, дивився на нього знизу вгору, хіба що рот не роззявляв від захоплення.

За менше, подумала Марта, розчакловували й відправляли до артиків, із завзяттям працювати на благо держави.

Утім, яка їй справа зараз до пам’ятника і його безіменних проектувальників? Правильно: жодної, от просто жоднісінької.

Дуб — так, справді було шкода: біля розпилу, там, де зараз височіла голова пана Ельфріка, кора почорніла й почала відпластовуватися, відпадати цілими шматками.

Дубу і так недовго лишалося, а все-таки він заслуговував на краще ставлення.

Вона зітхнула й хотіла була переходити дорогу, коли ззаду покликали:

— Марто?

Тільки зараз вона помітила в тіні, біля лавочки, сутулу фігуру з тростинкою.

— Це ви, пане Клеменесе?

Ледве не бовкнула: «Що ви тут робите?» — та вчасно стрималася. Мало що; в будь-якому разі її це не стосується.

— Не очікував тебе тут побачити.

За минулі тижні дідусь Стефана-Миколая сильно змінився. Наче став нижчим на зріст, залисини на скронях розрослися, і погляд… щось таке було в його погляді.

— З вами все гаразд? — спитала Марта.

Він опустився на лавочку й поклав тростинку поряд.

— Присядеш?

Марта поглянула на прохідну: люди стояли вздовж паркана, юрбилися біля воріт. Хтось скандалив, мовляв, без черги не пускати, куди пхаєтеся, жодної совісті! При цьому, здається, не пускали взагалі нікого, з чергою чи без.

Пан Клеменс стежив за нею уважним, сумним поглядом.

— Стефан-Миколай уже казав тобі? Ми їдемо, Марто. Георгу телефонували зі столиці, попереджали. Я народився в цьому місті — і сподівався в ньому померти.

Авжеж, подумала вона, Ортинськ тільки для цього і годиться. Народитися і померти. Жити краще десь в іншому місці.

— А хіба в Булавську так погано? — Вона все-таки присіла поряд зі старим. Дідусь у Стефа хороший, правильний. І якщо вона може чимось йому допомогти… — Я чула, там море. І взагалі… театрів багато, виставки, культурне життя.

Він вийняв люльку, набив тютюном і закурив.

— Коли нас, іще молодих, відправляли на Другу пацючу, ми всі приходили сюди. До цього дуба. І брали із собою на пам’ять по жолудю. А якщо жолудів ще не було — просто по листку. Ми клали їх у портмоне і зберігали у нагрудній кишені, отут, біля серця. А коли нас убивали, товариші саджали на могилі жолудь або клали у землю листок. Вважалося, що завдяки цьому душа не розтане в небесному вогні, а втримається на землі. Не вислизне з обіймів Господа.

Він похитав головою, дивлячись на чергу, а насправді — кудись далі. Набагато далі.

— Тепер я їду — і мені нема що взяти із собою. Я чув, десь під містом є ще один дуб, молодший брат цього…

— А, це як у байці? Ми класі в четвертому вчили. «Настала ніч. Ліс навкруги — тож граф спинив коня…»

— От і я гадаю: казка, вигадка. Якщо Сіністарі справді лишив у лісі один із саджанців, той, найімовірніше, загинув. Буруянські дуби де припало не ростуть. Та й… чи не все одно, з жолудем чи без? Я не певен, що зіслизнути по витках спіралі й переродитися тут за скількись років — така вже приваблива ідея. Чи тут, чи в Булавську, чи в Суліцині чи ще десь — байдуже. Ця земля найкраще родить тільки одне. Та ти й сама це знаєш, хіба ні?

Марта похитала головою. Вечоріло, і їй стало зимно на лавочці, хоча вітру наче й не було.

— Зуби, — спокійно сказав пан Клеменс. — Це ви теж мали би проходити, приблизно в тих самих класах.

— «Міфи народів світу», — здогадалася вона. — Есон і те завдання, яке дав йому цар Тіоскуррії.

— «…так, розтинаючи ниву плугом стрімким до кінця, кидаю у борозну не насіння пшениці родюче — змія жахливого зуби міцні; й виростають із них в обладунках воїни, їх я стрижу, мов волосся, зрізаю під корінь…», — процитував пан Клеменс. Він говорив, трохи відкинувши голову назад, примруживши очі, і його повіки тремтіли, наче зараз дідусь Стефа бачив усе те, про що йшлося в давній поемі.

— Ну, не тільки зуби, — навіщось уточнила Марта. — І взагалі, от ви кажете, що їх не можна нейтралізувати, а я читала, що будь-яка отрута, навіть смертельна — умовна річ. В тому сенсі, що якщо правильно, з розумом вживати, можна зробити щось корисне. Наприклад, зцілювати, а не вбивати людей. Треба тільки знати, яким чином.

Пан Клеменс розплющив очі й, закинувши голову сильніше, подивився у верховіття дуба. На чорному, сухому гіллі лишилося тільки декілька листочків, та й ті нагадували древній гербарій, знайдений минулої чверті Чепуруном у підсобці в Ропухи. Не гербарій — сам порох.

— Колись, — сказав старий, — достатньо було вірити. Та ми відмовилися від цього дару, передоручили його іншим. Спершу хотіли, щоб відповідальність за зміни брали на себе інші, — і ось ми почали створювати Королів та Королев. Натомість перестали вірити і в них самих, таким чином позбавивши їх сили і влади. А ті крихти, якими ми все-таки володіємо… Ти бачила, що коїлося на площі в суботу, чи не так? Це показували по всіх каналах і напевно виклали в інтернеті, ти не могла не подивитися. От і все, що ми вміємо, Марто. Все, що ми можемо. Силою ненависті перетворювати людей на чудовиськ. Робити цей світ страшнішим і потворнішим. Знову і знову засівати його драконовими зубами.

Він тицьнув пальцем кудись нагору:

— Років триста тому це ніколи б не сталося. Навіть у ті роки ще траплялися люди, здатні на більше, ніж просто розлюднювати інших. Цей дуб… йому не дозволили б засохнути, розумієш? Він був би живим — у їхній уяві, а отже, й насправді. Тоді ще по землі