Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шум і лють, Вільям Фолкнер 📚 - Українською

Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

800
0
23.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шум і лють" автора Вільям Фолкнер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 94
Перейти на сторінку:
class="p1">Я взяв два пакунки, віддав хліб дівчинці, а сталево-сірі очі з-за шинквасу з холодною непохитністю стежили за нами.

— Зачекайте хвилинку, — попросила вона й вийшла до гоподарчої комірчини. Двері відчинились, зачинились. А дівчинка все дивиться на мене, притискаючи хліб до брудної сукенки.

— Як тебе звати? — спитав я. Відвела погляд, але з місця не зрушила. Навіть ніби й не дихає. Господиня повернулася. А в руці несе якусь кумедну штуку. Тримає на певній відстані від себе, от ніби то дохлий ручний пацюк.

— Це тобі, — сказала крамарка. Дівчинка підвела на неї погляд. — Та бери! — підохотила малу жінка, тицяючи їй принесене. — Воно тільки з вигляду не дуже гарне. А на смак, я так гадаю, буде тобі однаковісіньке. Бери ж! Не стоятиму ж я цілий день перед тобою. — Дівчинка взяла, дивиться на господиню. А та витирає руки об фартух. — А дзвоник доведеться полагодити, — каже. Підійшла до вхідних дверей, розчахнула. Дзвоник теленькнув раз, тихо, чисто й невидимо. Ми рушили до дверей та зосередженої крамарчиної спини.

— Дякуємо вам за тістечко, — сказав я.

— Ці ще мені чужинці, — мовила вона, вдивляючись у сутінь над дверми, звідки озивався дзвоник. — Раджу вам, юначе, триматися від них чимдалі.

— Авжеж, мем, — сказав я. — Ходім, сестричко. — Ми вийшли. — Дякую, мем.

А вона захряснула двері, тоді знов розчахнула, змусивши дзвоник знову тихенько тенькнути.

— Ці ще мені чужинці! — знову пробурчала господиня, вдивляючись у наддверну сутінь.

А ми пішли хідником.

— Ну, а як щодо морозива? — запитав я. Дівчинка якраз їла своє страшненьке тістечко. — Любиш морозиво? — Підвела на мене спокійний погляд своїх чорних оченят, жує. — Ну, що ж. Ходім!

Увійшли ми до кондитерської, взяли морозива. А хлібину вона нізащо не покладе, до себе притискає. «Дай покладу його на столик — тобі зручніш буде їсти!» Не віддає, притискає, а морозиво жує, мов іриску. Тістечко надкушене лежить на столику. Методично з’їла морозиво й знову взялася до тістечка, розглядаючи солодощі під склом шинквасів. Я доїв свою порцію, і ми вийшли.

— А де ж ти живеш? Куди тобі йти? — питаю.

Бричка, все та сама, що з білим конем. Тільки док Пібоді розповнів. Триста фунтів. Підвозить нас на гору. Чіпляємось, їдемо на приступці. Дітвора. Чи не простіше пішки б, ніж чіплятись. А до лікаря ти ходила до лікаря Кедді

Поки-що не треба та й не можна а потім усе складеться все одно буде

Бо жінки вони такі хитромудрі й таємничі каже батько. Хитра рівновага щомісячного бруду поміж двох місяців. Повних жовтих мов у жнива стегон лона. Воно то зовні поза ними завжди але ж. Жовтих. Мов п’яти від ходіння. І щоб усе це таємниче владне було приховане від чоловіка. А ззовні попри все це внутрішнє солод округлий спраглий дотику. Розріджене гниття мов щось утоплене спливло плаває протрухле неначе сіра абияк надута камера й до всього домішано дух жимолості.

— А зараз тобі саме час занести хліб додому, еге ж?

Дивиться на мене. Спокійнісінько жує собі, й через рівномірні проміжки часу по горлечку вниз прокочується мов кулька невеличка. Я розгорнув свій пакунок, дав їй одну булочку й сказав:

— До побачення.

І пішов геть. Потім озирнувся. Іде за мною!

— Тобі додому теж сюди? — Мовчить. Іде собі поруч, десь мов під самим ліктем моїм, і їсть. Ідемо далі. Довкола тиша, наче й немає нікого хто б дух жимолості вдихав з усім перемішаний Вона б мені певне сказала щоб не засиджувався на східцях не наслухав як двері її грюкнуть сутінню не чув як Бенджі все плаче й плаче Вечеря їй доведеться зійти вниз на вечерю та й причаститися духу жимолості скрізь домішаному й тут теж Ось і до перехрестя дійшли.

— Ну, тут мені звернути вбік, — кажу їй. — До побачення! — Вона й собі зупинилась. Проковтнула рештки тістечка й заходилася коло булочки, видивляючись поверх неї на мене. — До побачення! — повторив я. Звернув за ріг і пішов вулицею, а зупинився, аж як дійшов до наступного перехрестя.

— То де ж ти живеш? — допитуюсь. — Отам-о? — показую рукою, куди прямував. А вона тільки дивиться на мене. — Чи аж ген там? Б’юсь об заклад: ти живеш біля вокзалу, де потяги: «Ту-ту!» Я вгадав? — А дівчинка просто дивиться на мене, загадково та незворушно, й жує собі. Вулиця безлюдна, в обох напрямках, тихі моріжки й чистенькі будиночки поміж дерев, але ж ніде нікого. Тільки он там, позаду. Тож вертаємося назад. Двоє чоловіків на стільцях перед крамницею.

— Чи ви не знаєте, чия це дівчинка? Причепилася до мене, а де мешкає, не каже.

Очі тих двох переметнулися з мене на мою маленьку супутницю.

— Либонь, вона з тих приїжджих італійців, — сказав один, що в поруділому сурдуті. — Кілька родин їх прибуло. Якось-то я вже бачив її. Як тебе звати, дівчинко?

Чорним поглядом трохи подивилася на тих двох, не перестаючи рівномірно жувати. І, не перестаючи жувати, ковтнула.

— Либонь, вона не вміє по-англійському, — сказав другий.

— Її по хліб послали, — кажу я. — Тож має знати хоч кілька слів.

— А як твого тата звати? — спитав перший. — Піт? Джо? Чи Джон, га?

А вона тільки знов одкусила од булочки.

— І що мені з нею робити? — питаю. — Все ходить за мною, ніяк не відчеплюсь. А мені треба повернутися в Бостон.

— Студент?

— Атож, сер. І мені треба вертатись.

— То, може, йдіть отуди вулицею, там зверніть і здайте її полісменові нашому, Ансу. Він має бути на міській стайні.

— Мабуть, саме це й доведеться мені зробити, — кажу. — Комусь та треба ж її передоручити. Красно вам дякую. Ходімо, сестричко!

Подалися ми вулицею, тінявою бруківкою, що поволі вбирає в себе ламану тінь фасадів. Ось і до стайні дійшли. А полісмена Анса там немає. Поміж рядами стійл темний легіт повіває, дух нашатирю несе, а в широких та низьких воротях погойдується на стільці чолов’яга. Радить нам пошукати Анса на пошті. І цей не знає, чия воно дівчинка.

— Ці чужаниці — вони для мене всі, що один, що другий, однаковісінькі. Їхні будиночки за колією, то поведіть її туди — мо’, хто й признає.

Ідем назад, цим разом на пошту. А там той самий, що в сурдуті, сидить і газету розгортає.

— Анс щойно виїхав за місто, — каже він. — Найкраще б вам, либонь, пройтись за вокзал, до тих будинків понад річкою. Хтось там та має знати її.

— Мабуть, доведеться, — кажу. — Ходімо, сестричко! — А вона якраз запхнула до рота останній кусень булочки та й проковтнула. — Ще хочеш? — питаю. А

1 ... 37 38 39 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шум і лють, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шум і лють, Вільям Фолкнер"