Читати книгу - "Кращий друг мого чоловіка, Тая Смоленська"

Час тягнеться надто повільно. Мені вже спати хочеться, але я змушую себе підбадьоритися. Не можна. Як зустрінеш Новий рік, так і проведеш. Тому в мене має бути гарний настрій та гарні думки.

Опівночі я виходжу надвір, щоб помилуватися феєрверками. Звідусіль лунають радісні крики та привітання. Сніжинки падають мені на волосся, обличчя, плечі. Я посміхаюся та загадую бажання. Хочу, щоб наступного року на мене чекало нове життя. Хочу чоловіка. Хорошого, надійного. Хочу сім'ю. Дитину хочу. І щоб Іван скоріше з серця та думок пішов.

Постоявши ще якийсь час на вулиці, я нарешті повертаюся до квартири. Знімаю куртку і включаю гучніше телевізор. З динаміків долинають пісні, я виляю стегнами, пританцьовуючи. Прикриваю очі, посміхаючись. Розпускаю довге волосся. Цілком віддаюся танцю.

А потім злякано скрикую і застигаю на місці, бо на порозі, притулившись до одвірка дверей, стоїть Максим і уважно спостерігає за мною.

Я хапаю з ліжка пульт і зменшую звук. Не знаю куди подіти себе. Соромно так. Як довго він тут? Скільки я так перед ним танцювала?

- Я думала, ти до дружини поїхав святкувати, - кажу я, поправляючи поділ і без того короткої сукні, що задерся до непристойності.

- А я думав ти з дівчатами у ресторані. Рано ти якось повернулася, Оль, - він переводить погляд на годинник. Ну, так, там лише двадцять хвилин на першу. Потім дивиться на столик із залишками мого бенкету та самотній келих.

Я не знаю що сказати. Не визнавати ж, що збрехала?

Макс усміхається, йде до мене. Погляд у нього дивний. Темний. І трохи сумний. Він зупиняється навпроти мене, піднімає руку і кісточками веде по моїй щоці. Майже невагомо. Ніжно. Я затримую дихання. Забуваю, як дихати. Не можу від нього погляду відірвати. Тіло чомусь тремтіти починає. А він усе дивиться та дивиться.

- Потанцюємо? - Видавлює з себе хрипко. Обвиває мене за талію руками, притягуючи до свого теплого тіла.

Я не опираюсь. Зачаровано дивлюсь на нього. Повільна пісня звучить із динаміків зовсім тихо, але й цього вистачає щоб тримати ритм. Я кладу долоні на плечі. Чомусь вперше за цей час розумію, що він чоловік. До цього завжди сприймала його як друга, не більше, а зараз раптом помітила багато того, чого не бачила раніше.

Він має красиве спортивне тіло. Від нього пахне так, що хочеться уткнутись у нього носом. Він гарний, на такого будь-яка жінка запала б. А ще має дружину. Але він чомусь не живе з нею і ночувати не залишився, незважаючи на те, що свято сьогодні. Назад повернувся. Через мене чи ні?

- Ти сама Новий рік зустрічала, Олю? – каже мені в маківку, лоскочучи своїм подихом.

- М-так, - все-таки доводиться зізнатися йому.

- Чому збрехала?

- Не хотіла, щоб ти мене жалів чи через мене залишився тут.

- Треба було сказати. Я б щось вигадав. Зрештою чому не попросила машину, щоб до батьків поїхати? Чи мене не попросила відвезти?

Я знизую плечима. Відповіді на це питання немає.

- Самій хотілося побути трохи, - видаю нарешті.

Якийсь час ми знову мовчимо, рухаючись у танці. Так близько один до одного, що оголені ділянки моєї шкіри торкаються його.

- Ти гарна жінка, Олю. Дуже.

Я задираю голову вгору, щоб знову зловити його погляд. Дивуюсь його словам. Що на нього найшло?

- Дякую, - заливаюся фарбою зніяковілості.

- Знайдеш ще собі гарного мужика, навіть не сумніваюся. А Івана з голови викинь.

Я киваю, насилу ковтаю ком, що застряг у горлі.

- Ти й справді вважаєш, що я гарна?

- Шалено. А ще чарівна і розумна. Думаю, Іван тому й не може заспокоїтися, бо усвідомлює яку жінку втратив.

Я видихаю. Ми завмираємо посеред кімнати, обидва дихаємо важко. Я помічаю, як погляд Макса ковзає вниз до моїх губ. Інстинктивно облизую язиком пересохлі губи, ковтаю. Сама не знаю, що творю. Напевно збожеволіла. Але я тягнусь до нього. До його губ. Притискаюся несміливо, очікуючи, що Макс відштовхне, але він ніби цього й чекав. Вривається язиком у мій рот, притискає мене до себе ще сильніше. Цілує жадібно, пристрасно, як ніхто в житті раніше.

Сьогодні у мене діє остання знижка на передплату "Примусове одруження")