Читати книгу - "Нічний черговий"

— А цей клятий бридж,— зітхнула Флора над склянкою «кривавої Мері».— Йому фатально не щастить, хоча вони й ставлять по п'ять центів. Ні, для нього не секрет, що Фабіан — фактично професійний картяр. Він приїздить сюди щозими на два місяці і їде звідси багатієм. Я пробувала сказати Біллу, що він не такий добрий гравець, як Фабіан, але хіба цей упертюх згодиться, що хтось на чомусь знається краще за нього. А потім він програє і зганяє злість на мені. Найтяжче в світі йому розлучатися з грошима. Ви не повірите, якщо я вам перекажу, що мені доводиться вислуховувати від нього. Коли він повертається у номер після чергового програшу, починається справжній кошмар. Я ще жодної ночі не спала тут нормально. Я примушую себе вранці взувати черевики. Доки ми поїдемо звідси, я обернуся на висмоктану стару відьму.

— Та що ви, Флоро,— заперечив я, знаючи, чого вона очікувала.— Ви не зможете стати відьмою, навіть якщо дуже постараєтесь. У вас квітучий вигляд.— Це була правда. Будь-якої години дня чи ночі, в будь-якому вбранні вона незмінно скидалася на розкішну свіжу півонію.

— Зовнішність оманлива,— сказала вона таємниче.— Я не така сильна, як видаюсь. Дівчинкою я була дуже зніжена. Одверто кажучи, любий, якби я вранці не знала, що ви чекаєте на мене внизу, я б цілий день валялася в ліжку.

— Бідна дівчинка,— співчутливо мовив я. Думка про Флору, що цілий день ніжиться у ліжку, видалася мені дуже привабливою, але зовсім не з тієї причини, яка могла б прийти в голову дружині Білла. Якби вона перестала кататися, я міг би взагалі здати взяті напрокат лижі й черевики і цієї зими більше не потикатися в гори. Після Вермонту лижі не давали мені колишніх радощів, хоч винна в цьому була не моя хвороба.

— Але все-таки є надія,— сказала Флора і кинула на мене свій викличний погляд, який я встиг уже зненавидіти.— Щось там сталося, і наступного тижня Білл повертається до Нью-Йорка. Ми зможемо весь час бути разом. Слово «весь» вона вимовила з таким притиском, що я з тривогою озирнувся, щоб переконатись, чи не чув нас хто-небудь.— Це буде чудово, чи не так?

— Ч...чу...чудово,— погодився я. Вперше після своєї втечі із «Св. Августіна» я затнувся. — Д...давайте підемо п...пообідаємо?

Після обіду вона подарувала мені годинник. На великому циферблаті було безліч кнопок і показників гарантії, які засвідчували, що годинник ітиме точно на глибині трьохсот футів під водою, а також після падіння з даху хмарочоса. Єдине, на що не здатний був годинник,— це грати швейцарський гімн.

— Навіщо це? — зважився я на невеликий опір.

— Я хочу, щоб, дивлячись на цей годинник, ви щоразу згадували наш чудовий тиждень у горах,— пояснила Флора.— Ну, хіба я не заслужила поцілунку?

Ми сиділи в невеличкому кафе у центрі міста, де вирішили трохи перепочити по дорозі до готелю після катання на лижах. Кафе мені подобалось, бо тут не було шампанського. У залі стояв запах плавленого сиру і мокрих вовняних костюмів інших лижників, що зайшли сюди випити пива. Я клюнув її в щоку.

— Хіба вам не подобається?— запитала вона.— Я маю на увазі годинник.

— Він чудовий,— запевнив я Флору.— Чесно. Але, мабуть, занадто дорогий.

— Зовсім ні, любий,— пояснила вона.— Якби ви не приїхали сюди і не стали мене розпещувати, я мусила б наймати лижного інструктора, а ви знаєте, скільки це коштує в такому місці. Крім того, треба було б годувати його обідами. А скільки вони їдять! Мені здається, що взимку вони наїдаються на рік уперед, а решту часу харчуються картоплею.— Вона була вередлива жіночка, але на грошових питаннях зналася чудово.— А тепер,— сказала Флора,— дозвольте я сама одягну його вам.— Вона натягла годинник мені на руку і застібнула срібний браслет.— Правда, він такий чоловічий?

— Думаю, його можна назвати саме так,— погодився я, вирішивши негайно продати його ювелірові, тільки-но я здихаюся обох Слоунів — і чоловіка, і жінки. Такий годинник, напевне, коштує не менш як триста доларів.

— Не кажіть нічого Біллу,— попросила Флора.— Хай це буде нашою таємницею. Милою маленькою таємницею. Не забудете, любий?

— Ні,— пообіцяв я, певний, що справді виконаю цю обіцянку.

Кульмінація настала другого ранку. Флора спустилася в хол, де я завжди чекав на неї, вдягнена не по-спортивному.

— На жаль, любий, я не зможу піти з вами сьогодні,— сказала вона.— Білл повинен виїхати в Цюріх, і я проведу його до поїзда. Бідолаха! Такий гарний сніг, чудова погода і все таке інше.— Вона захихотіла:— А йому треба залишитися там на ніч. Це жахливо, правда?

— Жахливо,— підтвердив я.

— Сподіваюсь, ви не дуже сумуватимете без мене у горах,— сказала вона.

— Що вдієш, коли нічого не можна змінити.

— Між іншим,— додала вона.— Мені сьогодні не дуже й хочеться кататись. У мене є ідея. Ви підете на гірку, трохи там побудете, повернетесь о першій, і ми з вами пообідаємо десь у затишному куточку. Поїзд Білла відходить о дванадцятій сорок. Ми могли б чудово провести час...

— Грандіозна ідея,— погодився я.

— Почнемо пляшкою першокласного шампанського в барі,— розвивала вона свій задум,— а далі подивимось. Вас це приваблює?

— Геніально.

Флора подарувала мені одну із своїх значущих усмішок і повернулася до чоловіка. Я вийшов на морозяне повітря і відчув, що похмурий вираз назавжди примерзає до мого обличчя. Кататись я не збирався, навіть якби ніколи в житті більше не побачив лиж. І взагалі я пожалкував, що почув колись від Уейлсів про лижний клуб «Крісті». Це ж він спричинився до всіх тих подій, що тепер уперто штовхали місіс Слоун у ліжко до мене. З другого боку, я зрозумів, що якби прилетів звичайним літаком, і в мене вкрали валізу, я взагалі не знав би, де її шукати. А через Слоунів я все-таки познайомився з деякими своїми попутниками і встиг випробувати на них версію