Читати книгу - "Мелодія кави в тональності сподівання"

Боятиметься чужого. Від несподіванки й подиву Анна аж рота розтулила і на секунду завмерла, намагаючись зібратися з думками.

– О! То пан мене таки знає? – Вона знову спробувала зрозуміти, хто б то міг бути, проте не змогла. – Але звідки пан мене знає? Ми з паном знаємося, чи візник сказав?

– Вашому візникові не до розмов. До пам’яті приходить, а ми з вами дійсно знайомі.

– Але ж… – Анна на мить замовкла. Отже, вона таки знала цього чоловіка. – А як ваше ім’я, пане? Де ви мешкаєте? Звідки ви знаєте, хто їде в кареті?

– Мешкаю у Львові, а знаю хто в кареті, бо бачив пані біля кляштору Бернардинів.

Анна ще хотіла щось запитати, проте почула, що незнайомець почав відтягувати колоду вбік і знову спробувала визирнути у вікно.

– Я можу якось панові допомогти?

– Ні, Анно, не варто мені допомагати. Я зараз сам відчиню дверцята, а ви потроху вибирайтеся. Тільки обережно, бо карета перехилилася. Давайте руку. Не бійтеся мене.

– Я й не боюся.

Анна спробувала протиснутися в щілину, яка потроху ширшала, бо незнайомець таки зміг прочинити дверцята.

– Анно, зачекайте, треба ширше відчинити. Обережно, бо ще затисне вас тут. Не хочу, щоб ви постраждали.

Анна ледь відхилилася, а ще за секунду побачила, як дверцята відчинилися майже повністю. Очі засліпило яскраве сонячне світло, а в ніздрі вдарив запах весняної вологої землі та свіжої зелені.

– О, панові таки вдалося… Я…

Анна замовкла, бо дужі руки незнайомця міцно обхопили її і потягнули до себе. Не впиралася, навпаки, спробувала допомогти. З силою відштовхнулася від сидіння в кареті й таки вибралася назовні. Лише зорієнтуватися в просторі не встигла. Не розрахувавши сили поштовху, втратила рівновагу, почала падати, але зачепилася криноліном за щось у кареті й раптом зрозуміла, що не може звільнитися, а й далі з’їжджає по нахиленій стінці карети донизу.

– О Боже! Я… Ой!

Як опинилася в обіймах незнайомого мужчини – так і не зрозуміла. Отямилася, коли вткнулася носом у його сюртук і відчула на своєму тілі чоловічі руки.

– О Боже! Я… я не хотіла.

– Пані, обережно!

Анна спробувала відхилитися і почервоніла, бо враз усвідомила, що поза, у якій вона зараз сидить, більш аніж пікантна. Мало того, що всі її спідниці непристойно високо задерлися, бо вона незграбно вибиралася назовні, але й сама вона примудрилася налетіти на незнайомця так, що майже обхопила його ногами, а кринолін вивернуло вбік і геть здеформувало.

– О Боже, я… я не хотіла, – Анна злякано вперлася долонями в сюртук мужчини, який тримав її в обіймах, шарпнула кринолін до себе і спробувала хоч сісти пристойніше. – Я ненавмисно. Я…

Вона гарячково смикнула спідниці, які зачепилися за щось у кареті, підвела голову і закам’яніла від несподіванки.

– Пан Тадеуш! Ви? Тут? Але… Що ви тут робите? Тадеуш глянув Анні в очі й розсміявся.

– Анно, не лякайтеся мене аж так сильно. Я не примара. Просто мав справи у кляшторі Бернардинів, побачив вас і поїхав за вашою каретою.

Анна приголомшено дивилася на Тадеуша. Цей чоловік давно загубився десь у круговерті подій та обставин, проте вона зовсім не забула про нього. Людина з її минулого. Колись на одному з балів саме цей чоловік видався їй неймовірно подібним до Адама і саме цим привернув увагу. Таким вона ніколи не знала свого чоловіка, а Тадеуш був схожим на нього і одночасно значно молодшим, сповненим енергії, безтурботності та жаги до життя. Танцювала з цим чоловіком і почувалася так, ніби якимось дивним чином опинилася поряд з Адамом, молодшим років на двадцять. Гостро пам’ятала, що шалено шкодувала за оті тридцять років різниці, які розділяли її з власним чоловіком. Напевно, якби не було тієї різниці у віці, то ще й досі насолоджувалася б родинним щастям. Ці спогади промайнули за декілька секунд і геть спантеличили Анну. Вона ще уважніше глянула на Тадеуша і раптом її обдало жаром. Цей чоловік і зараз видався їй неймовірно подібним на Адама. Ті самі чорні з лукавими бісиками очі, таке саме чорне з помітною сивиною волосся, такі ж невловимо подібні риси обличчя, навіть шрам на підборідді мав такий самий.

Заприсяглася б, що й в очах цього чоловіка зараз читалося щось надто подібне до того, що іноді бачила й у погляді Адама.

Анна спробувала звільнитися з обіймів Тадеуша, проте якось невпевнено. Так, ніби керувалася не бажанням це зробити, а лише правилами пристойності. Чомусь світ зімкнувся на доторку рук цього чоловіка, на відчутті жорсткої тканини сюртука під долонями і на тому, що їй подобається, як міцно він притискає її до себе.

Вона ще раз спробувала однією рукою шарпнути кринолін, але його таки міцно затиснуло і він не піддався. Ще й Тадеуш тепер не рухався, проте вона чітко вловлювала, що його серце починає прискорено битися, а подих збивається зі спокійного ритму. Те, що відчувала сама, воліла не аналізувати. Це було щось за межею пристойності, і вдова про таке навіть думати не повинна.

– Не тримайте мене, – нарешті Анна спромоглася не лише на розсудливу фразу, але й на те, щоб легенько відштовхнути Тадеуша. – Я не падаю. Відпустіть.

Говорила пошепки, проте дивилася на нього так виразно, що жодних сумнівів у серйозності сказаного не виникло.

– Анно, – Тадеуш ледь відсторонився і теж стишив голос, проте обіймів не розімкнув. – Ви така ж гарна, як і раніше.

Він охопив її жадібним поглядом. Пам’ятав відчуття присутності біля цієї спокусливої жінки ще відтоді, як танцював із нею на балах у Львові. Солодкий туман і агресивне бажання володіти її тілом впереміж із ніжністю та прагненням захистити. Коли сьогодні випадково побачив її біля кляштору Бернардинів, саме ці спогади з минулого примусили його поїхати за нею. Це було щось, що не піддавалося логічному поясненню. Мав справи у Сокалі та в Бернардинському кляшторі, і сьогодні не збирався їхати кудись поза межі містечка, а побачив Анну – і раптом зрозумів, що мусить знати, куди вона їде та чому опинилася тут.

Ловлячи долонями тепло її тіла, Тадеуш мимоволі сильніше притиснув Анну до себе. Зараз вона була так близько, що він відчував кожен вигин її тіла, запах волосся і міг торкнутися ніг. На мить йому навіть здалося, що він поринає в густий теплий морок, занурюється в щільний туман і перестає володіти собою. Ця жінка досі зводила його з розуму, поряд з нею плуталися думки і понад усе хотілося, щоб вона належала тільки